Чудеса в Гарбузянах - Нестайко Всеволод Зиновьевич

Павло Максимович, повечерявши, сидів на ґанку і курив цигарку, задумливо дивлячись удалину. Раз у раз з рота його випахкували круглі кільця диму, чимось схожі на автомобільні колеса. Так у всякому разі здалося Семенові Семеновичу...

— Добридень, чи пак добривечір, сусіде! Добривечір, дорогий!— почав Семен Семенович, усміхаючись сонцесяйно і привітно.

— Вечір добрий, сусіде!— ґречно відповів Павло Максимович.— Як ся маєте?

— Та нічого, дякую... А ви?

— Спасибі, теж нічого...

— Ви знаєте, сусіде,— мовби між іншим сказав Семен Семенович.— Я взавтра якраз їду в район, у фінвідділ. То можу заодно отого хлоп'ячого білета в ощадкасу завезти. Щоб часу не гаяти. Бо його ж іще у Київ на перевірку посилатимуть. Давайте!

Павло Максимович якось дивно глянув на Семена Семеновича і враз став червоний, як мак.

— Гм...— він опустив очі, насупив брови, потім знову пильно глянув на сусіду.— Гм... Не турбуйтеся, любий. Не турбуйтеся. Я мотоциклом із самого раночку завезу. Мені не важко...

— Та нащо ж, сусіде, власний бензин витрачати? Як я на колгоспному "бобику"...

— А мені у район однак треба. У сільгосптехніку.

— Овва! Чого це раптом, сусіде?

— Того самого, сусіде, чого й вам у фінвідділ. Запала напружена тиша.

— Вбачаю у вашій впертості, сусіде, прихований задум,— звузив очі Семен Семенович.

— І я вбачаю. У вашій, сусіде, настирливості.

— Шкода, сусіде, шкода, що ви так говорите.

— І мені вельми жаль.

— Між іншим, якщо вже на те пішло, мушу, сусіде, нагадати, що, коли ото діти купляли цукерки і тітка Галя, продавщиця, дала їм на здачу лотерейного білета, то у спільних грошах мого сина було два карбованці, а вашого — карбованець з копійками. І лише тому, що мій син добрий і поступливий, білет узяв додому ваш син.

— Ну, знаєте, це, сусіде, смішно. При чому тут два карбованці і карбованець з копійками? Не добираю!

— А при тому, що два карбованці, вибачте, більше, ніж карбованець з копійками. Це у першому класі проходять. Шкода, що ви не добираєте.

— Але білет коштує п'ятдесят копійок. І на карбованець з копійками можна купити не один навіть, а принаймні, вибачте, два білети. Це теж проходять у першому класі. Знову запала хвилинна мовчанка.

— Так не дасте?

— Був би дурний, якби дав.

— Навпаки, сусіде, навпаки... Був би розумний. Ех! Скільки живу поряд з вами і не знав, що ви, пробачте, такий!

— Це я, значить, такий?! Я?! Це я, значить, прийшов до вас і почав вициганювати білет! Ха! Ну, красиво! Кра-си-во!.. Ви, сусіде...

— Це... це не я, сусіде, а ви, сусіде... Ви! Ви!— аж захлинувся Семен Семенович.

— Що?.. Що?..— Павло Максимович звузив очі. — Ви, здається, хочете щось сказати!.. Ну, кажіть, кажіть!

— Хай вам ваш Бровко скаже! Я такого говорити не вмію...

Вони вже не говорили, а кричали.

Бровко, почувши, що хазяїн підвищив голос, і собі люто загавкав на Семена Семеновича.

Бамбури принишкли.

Ще вчора гаряче вітали вони сусідів з виграшем і співали "Розпрягайте, хлопці, коні...", а зараз, почувши сварку, вже стиха хихикали.

І не подумайте, будь ласка, що у нас на Бамбурах живуть люди погані, недоброзичливі. Ні! Усі гарні люди. Тільки ви ж знаєте, як розвинене в нашого народу почуття гумору. І це почуття ну просто примушувало у даний момент хихикати. Не можна було втриматися.

Хлопці саме сиділи у Цигановому садку і їли яблука.

Хвилину тому вони жваво обговорювали маршрут першої подорожі на власному "Запорожці". Сашко Циган наполягав на південному варіанті: Херсон — Одеса — Крим. Марусик схилявся до західного: Львів — Ужгород — Закарпаття. А Журавель одстоював східний: Урал — БАМ — Владивосток.

Тепер вони примовкли і, затамувавши подих, слухали батьків.

Слухали, опустивши очі, не наважуючись глянути один на одного.

Марусик зітхнув і поклав надкушене яблуко на траву.

Журавель повагався і теж поклав, хоч то вже був недогризок, а не яблуко.

Сашко Циган густо почервонів і закусив губу.

У пригніченому мовчанні вислухали вони всю розмову до кінця.

— Ну, я піду,— не підводячи очей, тихо сказав Марусик.

— І я...— зітхнув Журавель.

Сашко Циган мовчки одвернувся.

У Семена Семеновича були білі очі й темні плями на обличчі.

— Щоб... щоб... щоб ти більше не смів водитися з тим Циганчуком! Чуєш!— затинаючись вигукнув він, побачивши сина.

У Марусика дрібно затремтіло підборіддя, він хотів щось сказати, але не зміг, захлинувся і голосно заплакав.