Чарiвнi окуляри - Нестайко Всеволод Зиновьевич

— От Козачок Ґулька! От Козачок Ґулька! Скажи! — захоплено вигукнув Ромка.

— І говорити нічого! Супер! — сказав я.

ПРИГОДА ДВАНАДЦЯТА

Чарівник Часомір та чаклун Зловред Поганський.

Після того як ми з Ромкою познайомилися з Козачком Ґулькою, ми тільки про нього й говорили.

— От класний Козачок Ґулька! — казав Ромка. — А коник-поник Літайко який!

— А пернач-ґулінабивач! — підкидав я.

— Треба щось таке цікавеньке придумати, щоб знову з ним зустрітися. Цікаве й добродійне! Так, як він і казав! Що б його таке придумати? — чухав потилицю Ромка.

— Не знаю, — зітхав я. — Якби знав, давно б тобі сказав. Ех, Ромко-Ромко! — знову зітхнув я. — Є в мене гріх на душі. Я тобі про нього ніколи нічого не говорив. Але й досі каюся!

— Який гріх? — спитав Ромка. — Вкрав щось? Чи вікно розбив?

— Гірше!.. Було це ще до того, як ми з тобою подружилися. Півтора роки тому.

— Ну, давай-давай! Кайся! — усміхнувся Ромка.

— Було це влітку в селі, коли я поїхав, як завжди, до дідуся й бабусі відпочивати. Тато саме купив мені футбольний м'яч, щоб я з хлопцями на вигоні грав... Першого ж дня пішов я на вигін. А там — жодного хлопця. Як потім з'ясувалося, у сільмаг привезли морозиво, і хлопці побігли туди. Ну, ганяю я сам того м'яча, тренуюсь, індивідуальну майстерність відточую. Одбив м'яч далеченько. Аж тут раптом з'явився незнайомий хлопець. Ну, може, трохи старшенький за мене. Вхопив м'яча в руки. Я подумав — забрати хоче, кричу: «Оддай!» А він мовчить, тільки усміхається. Кинув м'яч на землю, почав підбивати ногою. Я до нього, намагаюся забрати м'яча, а він весь час обводить мене, не дає забрати. «Оддай! — кричу. — Оддай, дурень!» А він знову — ні слова!.. Це мене ще більше роздратувало. «Оддай, — кричу. — Пришелепкуватий! Ідіот! Ненормальний!» І знову він — ні слова у відповідь... Нарешті він кинув м'яча, повернувся й пішов, так мені нічого й не сказавши... А потім я дізнався, що він глухонімий. І, до речі, казали, добрий, хороший хлопчик. Приїхав з батьками до родичів. Попрощатися. На Північ переїжджали вони. Хотів зі мною погратися, а я бач...

— Тю! — пхикнув Ромка. — І це весь гріх?.. Подумаєш!..

— Еге! «Подумаєш»! У мене й досі перед очима його тремтлива усмішка...

— Тремтлива? — не зрозумів Ромка.

— Коли він усміхався, губи в нього тремтіли, — пояснив я.

— Дуже ти, їжачку, вразливий, «впічатлітельний»! — сказав Ромка.

— Нічого ти, Ромко, не розумієш! — зітхнув я. — Якби можна було назад у минуле повернутися, я б зовсім по-іншому себе повів...

— Думаєш, Козачок Ґулька може тобі допомогти в цьому? — примружився Ромка. — Викинь з голови!.. Козачок Ґулька тільки ґулі набивати може... Ой! Ой!

Ромка схопився за лоба. І одразу почувся голос невидимого Козачка Ґульки:

— Ото щоб не казав дурниць!.. Я не лише ґулі набиваю, а й усім, як можу, допомагаю... Я все чув, Васю, що ти казав про свої переживання. Біжи бери свої чарівні окуляри! А ти, Ромко, йди гуляй! Ця пригода не для тебе!

— Вибачай, Ромко! Сам винен. Було б не говорити того, що ти говорив.

— Та він же невразливий, «невпічатлітельний»! — мовив Козачок Ґулька.

— Ні-ні! — вигукнув я. — Він гарний хлопець! Тільки напускає на себе, щоб здаватися крутішим, мужнішим.

— Давай-давай, біжи по окуляри!.. А ти, Ромко, не думай... Справжні козаки були не лише мужніми, а й добрими, чуйними, людяними! — мовив Козачок Ґулька.

Я побіг по окуляри. А тоді, повернувшись, глянув на Ромку — такий він був зажурений і нещасний, що мені аж у серце кольнуло.

— Чого, Васю, задумався? — спитав Козачок Ґулька.

— Може, все-таки й Ромку візьмемо? Га? — прохально мовив я. — Хай би й він...

— Молодець, Васю! Я й думав, що ти так скажеш. Справді, добрий, чуйний ти хлопець!.. Давай візьмемо й Ромку!

І враз я відчув, що в руці в мене вже не одна, а дві пари окулярів. По одному скельцю у кожних, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно ті окуляри і одразу побачили Козачка Ґульку на блакитному конику Літайку. Сіли ми на коника і тієї ж миті злетіли в небо.

— У Потойбіччя летимо! — сказав Козачок Ґулька. І знову, як і того разу, з шаленою швидкістю помчали ми небом. І знову бахнуло так, як бахкає, коли реактивний літак долає звуковий бар'єр. І знову ясна небесна блакить стала темно-синьою, знову під нами з'явилися сині дерева, сині будинки, синя трава... Ми прибули у Синє Потойбіччя і опустилися біля синього будиночка з високою трикутною вежею, на якій були великі годинники — по одному на кожному боці. І показували ті годинники різний час.