Пригоди Грицька Половинки - Нестайко Всеволод Зиновьевич

— Це добре. Це дуже добре. Лю ля лю лі… — схвально закивав антенами Семуа.

І — раптом…

— Ой!.. Моя баба йде!.. — майже радісно вигукнув Чайник. Семуа змахнув руками, напустив диму і зник за хатою. Котька встиг помітити, як він побіг і навіть спіткнувся об щось. Це Котьку трохи розчарувало — інопланетянин міг би й не спотикатися. Міг би зникати якось солідніше. Але на цьому роздуми його перервалися.

РОЗДІЛ XIV

— О! Що я бачу?! Працюють… — почувся здивований голос баби Наді. — Щось у лісі здохло! Що це з тобою, Васю? Ти, бува, не захворів? Таке цілосвітнє ледащо, то батогом не примусиш, і раптом…

Баба Надя, ведучи на налигачі козу Маньку, ввійшла у Котьчине поле зору. Сплеснула руками й випустила налигача. Манька одразу цим скористалася і подріботіла в город.

Чайник підскочив до баби і застережно приклав палець до губів:

— Цссс!

— Га? Що таке?

— Тихше, бабо! — засичав Чайник.

— Отаке! Чого це я маю мовчати у своєму дворі?

— Та цитьте, ну! — знову засичав онук.

— Ну ви дивіться — рота затуляє! — вдарила руками об поли баба. — Ти бач! Дожилася! Вже й говорити не дають у власній хаті!

І тоді, щоб заглушити бабу, Чайник раптом голосно заспівав:

• Наде-ежда! Мой компас жи-во-ой!..

Він штовхнув ногою Петюкантропа, і той підхопив:

• … а удача награда за сме-ге-лость…

Баба спантеличено дивилася на хлопців і розпачливо переводила погляд з одного на другого:

— Показилися хлопці, не інакше. Блекоти наїлися, чи що?

Чайник метнув блискавичний погляд на ріг хати, за яким зник Семуа, махнув Петікантропу, щоб той продовжував співати, підійшов до баби і гарячково забубонів:

— Бабо! Ідіть! Ідіть негайно в хату і не виходьте, поки я вас не покличу. Чуєте… Благаю!.. Бабусенько, дорогесенька!.. А то я вам ніколи цього не прощу. Я вам… Зрозумійте ви… Тут одна істота… Я вам потім усе поясню. І взагалі…

— Чого ж ти, опудало, зразу не сказав? — стишивши голос, мовила баба Надя. — Знаю-знаю… Істота. Знаю. Так би й сказав: «Істота!» А то: «Надєжда!.. Мой компас…» Муслім Магомаєв найшовся! Іду вже, іду! — І баба позадкувала до дверей. На порозі махнула рукою — не турбуйтесь, мовляв, усе буде гаразд, — і клацнула клямкою, причинивши двері.

— Ху! — з шумом видихнув Чайник. — Ну! Ти диви! І треба, ж!..

— Ти думаєш, він чув? — прохрипів Петякантроп (від безперервного співу голос у нього майже пропав).

— Аякже! — Чайник безнадійно скривився.

Котька його розумів — не почути усю цю сцену міг тільки глухий дід Мирон.

— Що ж робити? — прохрипів Петякантроп.

Але Чайник не встиг відповісти. Враз почулося тоненьке дівчаче:

— Алло!

Котька скосив очі на голос і побачив, що у двір заходить білява дівчинка у великих окулярах, у джинсах, з яскравою спортивною сумкою в руках.

Хлопці теж повернулися до неї.

— О! Чужих нам іще тут не вистачало! — аж пересмикнувся Чайник.

— От іменно! — кивнув Петякантроп.

— Що таке? — рвонувся Чайник до дівчинки.

— Що треба? — випнув щелепу Петякантроп.

Дівчинка не чекала такого прийому і розгублено мовчала, позираючи ка хлопців.

Котьці стало її жаль. «Певно, дачниця якась або в гості до когось приїхала», — подумав він. На «Бережку» такої не було.

— Вибач! — процідив Чайник до дівчинки. — Ти помилилася адресою.

— Так що — будь ласка! — Петякантроп зробив рукою красномовний жест і свиснув: — Фіть!..

Але дівчина заперечливо похитала головою і сказала:

— Ні!

Хлопці пєрезирнулися.

— Що значить «ні»? — підвищив голос Чайник.

— Ти що — не розумієш? — грізно прохрипів Петякантроп.

— Я… — почала і затнулася дівчинка.

— Та ти ж, ти!.. — Чайник озирнувся на ріг хати і стишив голос. — Кажуть тобі, ти помилилася адресою.

— Ні! — знову заперечливо похитала головою дівчинка.

— Та ти що — жартуєш? Нам не до жартів. У нас тут серйозна справа… і взагалі…

— Ну! — підступив до неї майже впритул Чайник.

— Бобелюр звідсіля! — знову випнув нижню щелепу Петякантроп.

— Ну, чуєш — біжи!.. Нам не до церемоній. Часу нема, — Чайник нетерпляче озирнувся на ріг хати. — Ну, по-хорошому ж кажемо…