Пригоди Грицька Половинки - Нестайко Всеволод Зиновьевич

Хлопці знову похилили голови…

— Так! Було б незручно… — погодився Семуа. — Але здається мені, бабусю, що вони все зрозуміли. А, хлопці?

— Зрозуміли, — зітхнув Чайник.

— Зрозуміли, — як луна, одізвався Петякантроп.

— Тільки не все!.. — звів очі на Семуа Чайник.

— Агаі, — підхопив Петякантроп. — От як, скажіть у вас оті ящики в повітрі літали?

— І взагалі… — додав Чайник.

— Ну що ж, — усміхнувся Семуа. — Ходімте, я розкрию вам деякі свої таємниці. Хоча ми, ілюзіоністи, і не любимо цього робити. Бо тоді нецікаво дивитися.

І він рушив з двору.

І за ним потяглися всі, крім баби Наді. Коли вже вийшли за ворота, баба Надя загукала услід:

— А тоді вертайтеся!.. Та почнемо готуватися до запуску на Землю! Інопланетяни!

РОЗДІЛ XVI

Котька відчував себе, як то кажуть, не в своїй тарілці.

В ньому боролися два протилежних бажання.

З одного боку, ще вогнем пік сором після падіння — хотілося втекти світ за очі. Хлопці, здавалося йому, позирали з одвертою ворожістю — наче то він був винен у їхній халепі. Дівчата, навпаки, зовсім не помічали його — наче він не існував. Семуа теж не звертав на нього уваги, зайнятий розмовою з своїм племінником Грицьком Половинкою.

Він був зайвий, нікому не потрібний.

З другого боку, Котьку роз'їдала страшенна цікавість — побачити секрети фокусів Семуа. Ну хіба б ти, любий читачу, добровільно відмовився від такої можливості?

І, не в силі перебороти тієї цікавості, Котька понуро дибав позаду всіх. Він опустив до землі очі. І отак плентався, дивлячись під ноги.

Вони йшли до річки, де біля старої верби припнув свого човна Семуа. Заглиблений у свої думки, Котька не одразу зреагував, коли раптом почувся розпачливий крик Грицька Половинки:

— Ой!.. Дивіться!.. Верба!.

Коли Котька звів очі, всі вже бігли — і хлопці, і дівчата, і Семуа.

Якусь хвилю Котька розгублено дивився, не розуміючи, що сталося. Він не впізнавав берега. Берег був якийсь голий і порожній. І наче побільшало неба. Що таке? І тут Котька збагнув — на березі не було верби.

Котька побіг теж…

Стара верба лежала у воді.

Річка підмила крутий берег, і верба впала.

Скільки років простояла вона на березі, скільки бачила! Скільки води спливло мимо неї! І от тепер надійшов її час. Обваливши шмат берега, вивернувши покручене вузлувате коріння, що, наче чорні старечі пальці, стриміло в небо, вона занурила свій стовбур у річку, і хвилі гойдали й ворушили її зелені кучері-віти.

— Човен!.. — глухо й розпачливо проказав Семуа, — Потопило…

Дівчата заахали. Хлопці мовчки кинулися у воду пірнати, шукати.

Семуа схопився за гілляку, спробував тягти, але де там! Хіба посилить один, навіть артист цирку, таку здоровегу — стовбур удвох не обхопиш.

— Людей треба… — писнула Свєта і затнулась, згадала: жнива ж, усі в полі, у селі тільки старі й малі.

І тут Котьку підкинуло:

— Стривайте! Я зараз!.. Я бігом! Я швидко!.. На «Бережок»… Я… я бігом!..

Останні слова він уже кричав на бігу.

Він біг, не розбираючи дороги, перестрибуючи через корчі й рівчачки.

Стільки невдач було цього дня, стільки падінь, що він прагнув лише одного — не впасти, благополучно добігти до «Бережка» і сказати татові. Головне — це сказати татові, а вже тато все зробить, все організує. Він у це вірив.

Котька задихався, груди розпирало від нестачі повітря, але він не стишував бігу. Швидше, швидше!..

Ні біля будиночка, ні на звичному місці, на березі, де він завжди ловив рибу, тата не було видно.

Мама сиділа на лавочці й чистила картоплю.

— Де та… то?.. — хапаючи ротом повітря, як витягнута з води риба, ледве зміг спитати Котька.

— Що?! Що сталося! — мама перелякано підскочила з лавки.

— Де та… то? — повторив Котька.

— Що?! Що сталося, я питаю?!

— Де тато?.. — втретє уперто запитав Котька.

— Пішов у магазин. Та скажи, нарешті, що сталося? — мама схопила його за плечі й трусонула.

Якусь мить Котька ще вагався — говорити чи ні. Мама дуже розсудлива, поміркована, вона почне все зважувати, сумніватися, чи зручно турбувати бережан (адже вони приїхали відпочивати), а тут треба діяти негайно, тут потрібна не мамина розсудливість, а татова завзятість. Але раз тато пішов у магазин, то він може прийти нескоро. Отже, виходу не було, і Котька, задихаючись, сказав: