Гаррі Поттер і Орден Фенікса - Роулинг Джоан Кэтлин

— Ой!.. Іди… йди геть, стара дурна кажанихо! Треба сповістити Дамблдора!

— Ага… треба! — верещала місіс Фіґ, гамселячи Манданґуса сумкою з котячою їжею куди попало. — І… краще… щоб… ти… зробив… це… сам… і… пояснив… чому… тебе… тут… не… було!

— Не казися, бо сказишся! — кричав Манданґус, зіщулившись і затуляючи голову руками. — Вже біжу, вже біжу!

Знову щось гучно ляснуло — і він щез.

— Сподіваюся, Дамблдор його закатрупить! — розлючено гаркнула місіс Фіґ. — Ну, пішли, Гаррі, чого ти чекаєш?

Гаррі вирішив не марнувати останніх сил на пояснення, чому він ледве пересувається під таким тягарем. Поправивши на плечі напівпритомного Дадлі, він поплентався далі.

— Я проведу вас до дверей, — сказала місіс Фіґ, коли вони вийшли на Прівіт–драйв. — Про всяк випадок, якщо їх тут більше… ой, яке лихо… і ти мусив прогнати їх сам… а Дамблдор наказував будь–що утримувати тебе від чарів… ну, та нема чого плакати над розлитою настоянкою… кота запустили до гномів, отаке–то…

— То Дамблдор, — видихнув Гаррі, — за мною… постійно… стежив?

— Ну аякже, — нетерпляче відказала місіс Фіґ. — А ти думав, що він дозволить тобі тинятися без нагляду після того, що сталося у червні? Боже мій, хлопче, а ще казали, що ти кмітливий… ну все, йди… і не потикай нікуди носа, — звеліла місіс Фіґ, коли вони підійшли до будинку номер чотири. — Сподіваюся, скоро з тобою хтось зв’яжеться.

— А що ви збираєтесь робити? — швидко спитав Гаррі.

— Піду додому, — відповіла місіс Фіґ, оглянувши темну вуличку і здригнувшись. — Чекатиму вказівок. А ти сиди вдома. На добраніч.

— Зачекайте, не йдіть! Я хотів би знати…

Та місіс Фіґ уже подріботіла геть, шльопаючи капцями й подзенькуючи господарською сумкою.

— Зачекайте! — гукнув їй услід Гаррі.

В нього зібралася купа запитань, які він хотів поставити тому, хто мав зв’язок з Дамблдором, однак за кілька секунд пітьма поглинула місіс Фіґ. Спохмурнівши, Гаррі поправив на плечі Дадлі, а тоді поволі й важко подався до будинку номер чотири.

У коридорі горіло світло. Запхнувши чарівну паличку за пояс, Гаррі натиснув на дзвінок і почав спостерігати, як наближається постать тітки Петунії, чудернацько спотворена хвилястим склом вхідних дверей.

— Діді! Нарешті, бо я вже було… почала… Дідіку, що сталося?

Гаррі скоса глянув на Дадлі і якраз вчасно вислизнув з–під його руки. Дадлі захитався, його лице позеленіло… а тоді він роззявив рота й виблював прямо на килимок.

— ДІДІ! Діді, що з тобою? Верноне? ВЕРНОНЕ!

Гаррін дядько підстрибом примчав з вітальні, а його моржеві вуса відстовбурчилися врізнобіч, як завжди, коли він хвилювався. Він підбіг до тітки Петунії і допоміг їй перетягти ослаблого Дадлі через поріг, намагаючись не ступити в калюжу блювотиння.

— Йому погано, Верноне!

— Що таке, сину? Що сталося? Місіс Полюс дала тобі щось несвіже до чаю?

— Чого ти такий брудний, золотко? Ти що, лежав на землі?

— Стривай… синку, на тебе, бува, ніхто не нападав?

Тітка Петунія вереснула.

— Дзвони в поліцію, Верноне! Дзвони!.. Дідіку, золотце, розкажи все мамусі! Що тобі зробили?

У цій метушні ніхто й не помічав Гаррі, а йому тільки цього було й треба. Він устиг прослизнути у двері перед тим, як дядько Вернон їх зачинив, і доки Дурслі галасливо просувалися до кухні, Гаррі тихенько й обережно рушив у напрямку сходів.

— Хто це зробив, сину? Скажи. Ми їх упіймаємо, не турбуйся.

— Цсс! Він хоче щось сказати, Верноне! Що таке. Діді? Розкажи мамусі!

Гаррі вже поставив ногу на нижню сходинку, коли Дадлі спромігся видушити з себе:

— Він.

Завмерши з ногою на сходинці, Гаррі скривився й приготувався до скандалу.

— ХЛОПЧЕ! СЮДИ!

Охоплений люттю і страхом, Гаррі поволі забрав ногу зі сходинки й поплентався до Дурслів.

Чиста, немов вилизана, кухня виблискувала якось нереально після темряви, що панувала надворі. Тітка Петунія вмостила Дадлі на стільці. Він і досі був дуже зелений і липкий. Дядько Вернон стояв біля сушарки, втупившись у Гаррі крихітними примруженими очицями.

— Що ти зробив моєму синові? — загрозливо прогарчав він.

— Нічого, — відповів Гаррі, чудово розуміючи, що дядько Вернон йому не повірить.

— Що він тобі зробив, Дідіку? — спитала тремтячим голосом тітка Петунія, витираючи губкою блювотиння з синової шкіряної куртки. — Це було… було, ти знаєш, про що я, золотко? Він скористався… тією штукою?