Команда "Синьої чайки" - Селишкар Тоне

Найважче було зроблено, й задоволені хлопці тинялися від носу до корми суденця, оглядали, обмацували його з усебіч. Стерно в баркаса було окуте залізом, штурвал гарно вірізьблено. Хтозна, по скількох морях попоходив цей старий вітрильник і чого тільки не зажив він на своїм віку? Борти в нього були ще міцні, дерево — як дзвін, треба тільки просмолити його, наново пофарбувати, залатати вітрила й промастити линви.

Нарешті хлопці вмостилися просто на вимитому хвилями піску, а Іво сів на борту баркаса. На серці в нього було радісно й тепло. У думці Іво вже бачив оновлену, полагоджену «Синю чайку», всіх цих хлопців на її палубі й самого себе серед них. Ось він стоїть, спершися спиною на щоглу, на вершечку якої весело тріпочеться прапорець. Вітер погожий, сіть наготована…

Мовчить замріяний Іво, мовчать хлопці. Всі думають про «Синю чайку», але ніхто гаразд не відає, які наміри щодо неї у Іва. Хлопці добре знають, як то воно рибалчити… Вони вже не раз ходили на ловитву разом зі своїми батьками, багато чого зажили і навіть шторми та бурі їм не дивовижа. Але жоден з них нізащо в світі не вийшов би в море поночі сам, без дорослих. Одне діло ловити рибу з остенем отут, край берега, — це, звичайно, дурнички. Або вийти в море, нехай і поночі, але з батьком… А ось плисти в морі на баркасі самому, зайти так далеко, що й острів зникне з очей, шукати дорогу по компасу та по зірках…

Напружено міркує й Мілева.

— Я випрохаю в батька смоли. Тоді ще взавтра ти зможеш розтопити її і гарненько просмолити човна! — раптом каже вона рішуче.

Іво вдячно поглянув на неї.

— А я тобі принесу долото, молоток і пилку! — мовить Міхаел, зосереджено й знавецьки оглядаючи облавки.

— Осьдечки на щоглі бракує болта, — вкмічає Юре. — Здається, в нас є зайві.

— А в нас є зайва мала котвиця, — й собі озивається Перо, — вона нам не потрібна, бо батько має більшу. То як ти гадаєш, Іво, згодиться вона для «Чайки»?

— Та це ж чудово! — зрадів Іво. — Але як я вам віддячуся за все це?

Та хлопці мовби й не чули його. Франьо куйовдить собі чуба й розглядає обдерті боки човна.

— З фарбою буде найважче, — каже хлопець. — Дорога вона. Але на цей ось червоний пруг по борту я вже якось знайду вдома.

— А я роздобуду фарбу на назву, — зголошується Петер.

Іво збентежений і щасливий. Ти ба, які вони, друзі! А з голови йому не йде одна думка. Вона стає дедалі виразніша…

Мілева бачить: щось непокоїть Іва. Ось він задивився кудись удалину, його обличчя проясніло.

Нараз Іво зіскочив з облавка, пильно роздивився навкруги й таємниче спитав:

— Мовчати вмієте?

Друзі обступили його, сподіваючись почути якусь таємницю. Тут, неподалік самотньої халупи, про яку вони вже начулися доволі таємничого, так само як і про цю ось «Чайку», все, що почуєш, здається таємничим і набирає незвичайної ваги. Іво раптом незбагненно виріс у їхніх очах. Він їхній одноліток, але, поглянь-но тільки: в нього є власна хата, власний баркас, ніхто ним не командує, він може робити, що йому забагнеться. Ніхто не заганяє його спати, й устає він, коли схоче: ніхто не може відшмагати його за непослух…

— Ми ж не дівчиська! — поважно кинув Міхаел. — Можеш казати все, що хочеш, — ми не розбовкаємо.

Мілева одразу посумнішала й хотіла вже піти геть, але Іво схопив її за руку:

— Залишайся! Тобі я цілком довіряю. А тепер присягнімося, що мовчатимемо, як могила!

Шість правиць стисли Івові руку, й шестеро хлопців та одна дівчина врочисто, як годиться справжнім чоловікам, присяглися мовчати. І кожен по черзі проказав:

— Нехай мені очі заплюють, нехай я втоплюся, нехай я крізь землю провалюся, нехай мене гадюка вжалить, нехай мені язик всохне, коли я щось бовкну…

— Хоч ви, хлопці, зневажливо ставитесь до нас, дівчат, — скромно сказала Мілева, — але я дотримаю свого слова.

Запал друзів ще дужче надихнув Іва, він обвів поглядом морську просторінь і промовив:

— Я сам у світі! Нікого в мене немає. Там, угорі, мій напівзруйнований дім, тут ось лежить моя «Синя чайка»! Що я маю з нею робити?.. Адже сам я навіть вітрило не зможу підняти, й сіть не витягну, й у відкрите море сам не зможу вийти… Але ж ви мої товариші, мої друзі! Тож будьте командою «Синьої чайки»! Нехай ця «Чайка» належить нам усім! Ми всі гуртом будемо дбати про неї, оснащати її і плавати на ній… Годі вже нам бавитись по скелях! Ми вже не дітлахи. Розвинемо вітрило, закинемо сіть і ловитимемо рибу! Мілева продаватиме вилов на ринку, і коли ми виростемо, то зможемо собі купити більше судно. Тоді й вилов у нас буде більший. Нас шестеро! Чудовий екіпаж для «Синьої чайки»! Коли ми повертатимемося з ловитви, люди казатимуть: «О, «Синя чайка» причалює! А команда, погляньте-но тільки, молодці та й годі!»