1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки

— Як невтомний жорстокий візник, — сказала господиня. — Однак зараз він знесилів, а ви завагітніли. Так би мовити, взамін.

Аомаме вирівняла дихання.

— Це правда. Взамін у мені є щось маленьке.Воно не має нічого спільного з гнівом. І з кожним днем воно стає більшим.

— Безперечно, ви мусите його оберігати як щось дорогоцінне, — сказала господиня. — Заради цього вам треба якомога швидше перебратися в безпечне місце.

— Ваша правда. Але перед тим я будь-що маю закінчити одну справу.

Поклавши слухавку, Аомаме вийшла на веранду й крізь щілини у пластикових жалюзі поглядала на вулицю й дитячий парк. Наближалося надвечір'я. «Перед тим, як скінчиться 1Q84 рік і вони мене помітять, я будь-що мушу знайти Тенґо», — вирішила вона.

Розділ 15

(про Тенґо)

Цього не дозволено розповідати

Вийшовши з пивнички «Муґіатама», Тенґо в задумі, безцільно якийсь час прогулювався вулицями. Потім вирішив податися до маленького дитячого парку. Туди, де вперше відкрив на небі два Місяці. Як і тоді, піднявся на дитячу гірку й спробував ще раз глянути на небо. Щоб знову побачити Місяці, які, можливо, щось йому розкажуть.

«Коли це минулого разу я заходив у той парк?» — думав на ходу Тенґо. І не міг згадати. Час протікав нерівномірно, а відчуття часової відстані не було стабільним. Мабуть, на початку осені. Він пригадав, що тоді мав на собі теніску з довгими рукавами. А зараз грудень.

Холодний вітер гнав стадо хмар у бік Токійської затоки. Наче зроблені з паштету, вони застигли у невизначеній формі. Раз у раз ховаючись за ними, видніли два Місяці: один, звичний, — жовтий, а другий, новий, маленький, — зелений. Обидва, після повні, зменшилися на одну третину. Малий Місяць скидався на дитину, що намагається сховатись за материну спідницю. Місяці перебували майже на тому ж місці, що й минулого разу. Здавалось, ніби терпеливо очікували повернення Тенґо.

У вечірньому дитячому парку не було ні душі. Ртутний ліхтар, біліший, ніж колись, здавався ще холоднішим. Безлисте гілля дзелькви здавалося старими кістками, побілілими під дощем і вітром. Такого вечора могла кричати сова. Та, звісно, в міському парку її не було. Накинувши каптур штурмівки на голову, Тенґо засунув обидві руки в кишені шкіряної куртки. Піднявся на дитячу гірку й, обіпершись на поруччя, глянув на Місяці, що то з'являлися, то зникали у просвітах хмар. За ними тихо миготіли зірки. Вітер розметав туманний бруд над містом й атмосфера стала чистою-чистісінькою.

«Власне, хто зараз так, як я, поглядає на обидва Місяці?» — подумав Тенґо. Ясна річ, Фукаері про них знає. Адже все це почалося від неї. Можливо. Однак, крім неї, ніхто з його оточення не звернув уваги, що Місяців побільшало. Невже цього ще ніхто не помітив? А може, й так це всім відомо. У всякому разі, Тенґо нікого, крім свого товариша, який заміняв його у підготовчій школі, не питав про Місяці. Скоріше з обережності старався не торкатися цього питання перед людьми. Наче йшлося про тему розмови, недоречну з морального погляду.

Чому?

«Можливо, Місяці цього не бажають?» — подумав Тенґо. Можливо, вони мають до Тенґо якесь особисте послання, і йому не дозволеноділитися цією інформацію з іншою людиною.

Однак таке міркування дивне. Чому кількість Місяців може стати особистим посланням? Що вони хочуть йому передати? Все це здавалося Тенґо не посланням, а скоріше складною загадкою. Якщо це так, то хто її загадує? Власне, хто не дозволяє?

Вітер з різким свистом пролітав між гіллям дзелькви. Як несамовите дихання, що вирвалося крізь зуби людини, яка спізнала відчай. Дивлячись на Місяці й мимоволі слухаючи свист вітру, Тенґо сидів так довго, що аж заціпенів від холоду. Сидів хвилин п'ятнадцять? Ні, мабуть, трохи довше. Відчуття часу десь зникло. Організм, зігрітий випитим віскі, задубів, наче самотній кам'яний кругляк на морському дні. Хмари, одна за одною, неслися на південь. І не було їм кінця-краю. Напевне, на далекій півночі було невичерпне джерело, яке їх постачало. Вперті люди у грубих сірих уніформах там з ранку до вечора мовчки виробляли хмари. Як бджоли — мед, павуки — павутиння, а війни — вдів.

Тенґо зиркнув на годинник. Була майже восьма. У парку — ні душі. Інколи близькою вулицею спішили люди. Скінчивши роботу, по дорозі додому вони всі йшли однаково. У половині вікон нового шестиповерхового багатоквартирного будинку по той бік вулиці вже світилося світло. Холодного зимового вечора освітлені вікна зігрівали душу особливо приємним теплом. Тенґо по черзі пройшовся по них очима. Так, наче з маленького рибальського човна поглядав на розкішний пасажирський лайнер, що плив у нічному морі. Ніби змовившись, мешканці заслонили всі вікна шторами. З дитячої гірки холодного вечірнього парку цей будинок здавався іншим світом. Світом, побудованим на інших принципах і керованим іншими законами. За тими шторами люди жили звичайнісіньким, можливо, навіть спокійним і щасливим життям.