451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей

Крізь вікно видно було вулицю й будинки 8 рівненькими фасадами. Що то одного разу Клариса сказала про них? “Немає гайків. Дядько каже, що колись були ґанки. І люди, бувало, сиділи там вечорами, розмовляли, коли їм хотілося, а ні, то просто гойдались у кріслах-гойдалках. Сиділи собі й думали, розмірковували. Дядько каже, архітектори перестали будувати ґанки тому, що вони нібито псують вигляд будинку. Але дядько стверджує, що це тільки відмовка. Справжня причина значно глибша; вона полягає в тому, що небажано, аби люди отак сиділи, розмовляли, погойдувались і нічого не робили, — це, мовляв, неправильний, шкідливий спосіб життя. Люди надто багато спілкувалися. І в них був час думати. Тому ґанки вирішили ліквідувати. І садочки теж. Коло будинків уже немає садочків, де б можна було посидіти. А подивіться на меблі! Крісла-гойдалки зникли. Вони надто зручні. Треба, щоб люди більше рухалися. Мій дядько каже… дядько каже… дядько…” Голос Кларнеті замовк.

Монтег одвернувся од вікна й зирнув на дружину: та сиділа посеред вітальні, розмовляючи 8 диктором, який, у свою чергу, звертався до неї. “Пані Монтег”, — казав він, — і ще щось. “Пані Монтег…” — і ще якісь слова. Спеціальний прилад, який коштував сто доларів, автоматично підставляв її прізвище, коли диктор, звертаючись до своїх анонімних слухачів, робив паузу. Інший прилад відповідно коригував на телевізійному екрані порухи губ і лицьових м’язів диктора, щоб вони співпадали з вимовою прізвища господині. Цей диктор, безперечно, був друг дому, добрий друг. “Пані Монтег, подивіться, будь ласка, сюди!”

Вона повернула голову, хоч — цілком очевидно — і не слухала.

Монтег обізвався.

— Варто лише сьогодні не піти на роботу — і вже можна не ходити й завтра, і взагалі не ходити.

— Але сьогодні ти підеш, чи не так? — мовила Мілред.

— Я ще не вирішив. Поки що мені хочеться — і то жахливе почуття — все ламати й руйнувати.

— Може, візьмеш автомобіль, покатаєшся?

— Ні, дякую.

— Ключі від машини на нічному столику. Коли в мене такий настрій, як зараз у тебе, я розвіюю його швидкою їздою. Миль дев’яносто п’ять на годину — і чудово! Іноді я катаюсь отак цілу ніч, повертаюсь назад, а ти нічого й не знаєш. А за містом гарно! Іноді під колеса потрапить кролик, а то й собака. Візьми машину.

— Ні, не сьогодні. Мені хочеться зберегти це почуття. Господи, щось наче кишіть у мені! Я не знаю, що це. Я такий нещасний, такий розлючений, сам не знаю чому. Мені здається, ніби я пухну, розбухаю, ніби я надто багато заховав у собі, і не знаю, що саме… Я, може, навіть почну читати книжки.

— Та ж ти через них потрапиш до в’язниці! — Вона дивилася на нього, ніби крізь скляну стіну.

Він почав одягатися, неспокійно рухаючись по кімнаті.

— І хай, може, це й на краще. А то я можу покалічити кого-небудь. Чула, що казав Бітті? Ти слухала його? В нього на все є відповідь. Він слушно каже. Щастя — дуже важливо. Розваги — понад усе. А я сидів і твердив сам собі: я нещасний, я нещасний.

— А я щаслива, — Мілред сліпуче всміхнулась. — І пишаюся цим.

— Я мушу щось зробити, — сказав Монтег. — Сам не знаю що, але щось важливе.

— Мені набридло слухати ці дурниці, — відказала Мілред, знову повернувшись до диктора.

Монтег крутнув регулятор гучності на стіні, й диктор занімів.

— Міллі, — проказав Монтег і замовк. — Адже це твій дім, як і мій. Отож я хочу бути чесним і все розповісти тобі. Це слід було б зробити раніше, але я навіть сам собі не міг зізнатися. В мене щось є, я покажу тобі. Я збирав потроху, впродовж цілого року, ховав, і не знаю сам, навіщо, однак робив і нічого тобі не казав.

Він узяв стілець з прямим бильцем, неквапливо відніс його у вітальню, присунув до стіни коло вхідних дверей і виліз на нього. Якусь хвилю стояв непорушно, мов статуя на п’єдесталі, а його дружина дивилася на нього знизу й чекала. Тоді Монтег відсунув убік решітку кондиціонера, глибоко засунув руку, відсунув ще одну заслінку й витяг книжку. Не дивлячись, кинув її на підлогу. Знов засунув руку, витяг ще дві книжки і теж кинув на підлогу. Отак він одна по одній діставав книжки, маленькі, великі, жовті, зелені. Коли він витяг останню, біля ніг Мілред лежало книжок двадцять.

— Пробач, — промовив, — я не подумав. А тепер виходить, що й ти вскочила в цю халепу.

Мілред відсахнулась, наче вздріла мишей, що вискочили з-під підлоги. Монтег чув її уривчастий подих, бачив сполотніле обличчя й широко розплющені очі. Вона кілька разів повторила його ім’я, а тоді, застогнавши, кинулася до купи книжок, ухопила одну й побігла в кухню до сміттєспалювача.