Марсіанська хроніка - Брэдбери Рэй

Люди зібралися біля ракети.

— Кого нема?

— Того ж таки Спендера, сер. Бігза ми знайшли в каналі.

— Спендер! — капітан дивився на осяяні сонцем пагорби. Сонце скривилося в гримасі й вищирило зуби. — Прокляття, — промовив він стомлено. — Чому він не прийшов і не поговорив зі мною?

— Краще б він зі мною поговорив, — закричав Паркхіл, люто блимаючи очима. — Я б вибив кулею його клятий мозок! Їй-богу, вибив би!

Капітан Уайльдер кивнув двом хлопцям.

— Візьміть лопати, — наказав він.

Вони копали могили, обливаючись потом. Від порожнього моря повівав теплий вітер. Він кидав пилюку в обличчя людей, а капітан гортав, читаючи, сторінки Біблії. Коли він згорнув книгу, закутані тіла опустили в ями і засипали піском.

Вони повернулися до ракети, поклацали затворами рушниць, прив’язали на спини товсті в’язки гранат і перевірили, чи легко виймаються з кобур їхні пістолети. Кожному було виділено певний сектор на горбастій місцевості. Капітан віддавав накази, не підвищуючи голосу і не піднімаючи рук, які, мов неживі, звисали вздовж тіла.

— Ходімо, — сказав він.

Спендер побачив, як у кількох місцях долини знялися хмарки пилу, і зрозумів, що почалося організоване переслідування. Він відклав тоненьку срібну книгу, яку читав, зручно вмостившись на плескатому камені. Аркуші книги були зроблені з тонкого, як цигарковий папір, срібла, заголовні літери розмальовані чорною й золотою фарбами. Книга була з філософії, їй налічувалось принаймні десять тисяч років. Спендер знайшов її в одній віллі.

“Чи варто чинити опір? — міркував він. — Буду сидіти тут і читати, аж поки вони підійдуть і застрелять мене”.

Того ранку, коли Спендер убив шістьох чоловік, він ходив душевно спустошений і приголомшений. Далі його занудило, а тепер він відчував якесь дивне умиротворення. Але це почуття почало зникати, відтоді як він побачив хмарки куряви, що їх здіймали переслідувачі, і до нього знову поверталася злість.

Спендер ковтнув холодної води з фляги, що висіла на поясі. Потім підвівся, потягнувся, позіхнув і прислухався до мирної тиші чудової долини. От якби оселитися тут з кількома близькими друзями, які лишилися на Землі, та й прожити все життя в мирі і спокої!

Він узяв книгу в одну руку, в другу — заряджений пістолет і пішов до швидкого струмочка, що дзюркотів по камінню. Роздягнувшись, зайшов у воду, щоб трохи помитися. Він досхочу похлюпався, стоячи посеред струмка, потім одягнувся і знову взяв пістолет.

Стрілянина почалася десь близько третьої години дня. На той час Спендер уже був далеко серед пагорбів. Наздоганяючи його, переслідувачі минули три марсіанські містечка. Над містечками лежали вілли, розкидані, наче рінь, по схилах пагорбів: тут колись сім’ї відпочивали на зеленому моріжку коло струмка. Біля кожної вілли можна було побачити вимощений кахлями басейн, бібліотеку і дворик з фонтаном. В одному з таких басейнів, наповненому дощовою водою, Спендер півгодини поплавав, чекаючи, поки переслідувачі наздоженуть його.

Постріли пролунали, коли він виходив з невеликої вілли. Позаду, футів за двадцять від нього, куля дзьобнула кахлю, і та розсипалася на друзки. Спендер побіг, потім трохи пройшов, ховаючись за невисокими скелями, обернувся й першим же пострілом поклав на місці одного з переслідувачів.

Спендер знав, що скоро вони візьмуть його в кліщі, оточать з усіх боків, коло замкнеться, і він буде в їхніх руках.

“Дивно, чому вони не скористалися гранатами, — думав Спендер. — Мабуть, надто я гарний, щоб пошматувати мене на клапті. Так, певне, гадає капітан. Я потрібен йому лише з одною діркою. Хіба не дивне бажання? Він прагне, щоб я помер красиво. Ніякого бруду. Чому? Бо він розуміє мене. І, розуміючи, ладен ризикувати своїми людьми, аби тільки пробити мені в голові чистеньку дірочку. Хіба не правда?”

Дев’ять-десять пострілів прогриміло підряд. Біля нього застрибали кам’яні скалки. Спендер стріляв через рівні проміжки, часом натискаючи гашетку, навіть не відриваючи погляду від книги, яку весь час тримав перед собою.

Капітан вибіг з гвинтівкою в руках на залиту гарячим сонцем відкриту галявину. Якийсь час Спендер тримав його на мушці, проте не вистрілив. Він одвів пістолет убік і, збивши вершечок скелі, за якою заліг Уайті, почув сердитий окрик.

Раптом капітан зупинився і почав вимахувати білою хусточкою. Він щось сказав своїм людям і пішов угору схилом, поклавши гвинтівку на землю. Спендер, лежачи, стежив за ним, потім схопився на ноги, тримаючи пістолет напоготові.