451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей

Вона на нього й не звернула б уваги, аби не батарея пляшок біля нього: пузата пляшка м’ятного лікеру, прозора пляшка вермуту, карафка коньяку і ще якісь; а під рукою — десяток неповних чарочок. Невідривно дивлячись на вулицю, чоловік присьорбував то з однієї, то з другої чарки, іноді мружився від насолоди і, смакуючи, щільно стискував вузенькі губи. В другій руці диміла тонка гаванська сигара; поруч на стільці лежали десятків зо два пачок турецьких цигарок, шість коробок сигар і кілька флаконів одеколону.

— Білле… — прошепотіла Сюзен.

— Спокійно, — відповів чоловік. — Це не те.

— Я бачила його вранці на майдані.

— Ходімо, не озирайся. Дивімося на цього бика. Отак, тепер запитуй.

— По-твоєму, він Шукач?

— Вони не могли нас вистежити!

— А якщо?..

— Чудовий бик! — сказав Уїльям власникові виробу із пап’є-маше.

— Невже він гнався слідом за нами крізь двісті років?

— Ради бога, обережніше, — мовив Уїльям.

Сюзен заточилася. Він міцно стис її лікоть і повів геть.

— Тримайся, — він усміхнувся: не слід привертати увагу. — Зараз тобі покращає. Ходімо туди, в кав’ярню, і вип’ємо в нього перед носом. Отже, якщо він і справді той, за кого ми його вважаємо, він нічого не запідозрить.

— Ні, не можу.

— Треба. Ходімо. От я й кажу Девіду — які дурниці! — Це він промовив голосно, коли вони вже сходили на веранду в кав’ярні.

“Ми тут, — думала Сюзен. — Хто ми такі? Куди йдемо? Чого боїмося? Почнімо від самого початку, — казала вона сама собі, ступаючи по долівці. — Аби не зсунутися з глузду. Я — Енн Крістен, мій чоловік — Роджер. Ми з дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року. Ми жили в жахливому світі. Він — паче величезний чорний корабель, що покинув береги розуму й цивілізації, і мчить у пітьму, сурмить у чорну сурму й несе з собою два мільярди людей, не спитавши, чи вони хочуть цього, до загибелі, за межу суходолу й моря, в прірву радіоактивного полум’я та безуму”.

Вони ввійшли в кав’ярню. Той чоловік не зводив з них очей.

Десь задзеленчав телефон.

Сюзен здригнулася. Їй пригадалось, як задзвонив телефон у Майбутньому, через двісті років, голубого квітневого ранку дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року, й вона взяла трубку.

— Енн, це я, Рене! — пролунало тоді в трубці. — Ти чула? Про Бюро подорожей у часі чула? Можна їхати куди захочеш — у Рим за двісті років до нашої ери, до Наполеона під Ватерлоо, в будь-яке століття і в будь-яке місце!

— Жартуєш, Рене!

— І не збираюся. Клінтон Сміт сьогодні вранці вирушив до Філадельфії, у тисяча сімсот сімдесят шостий рік. Це Бюро може все. Звісно, коштує силу-силенну грошей. Але подумай лигає — побачити на власні очі, як горить Рим! І Мойсея, і Червоне море! Подивись-но пошту, певне, й тобі вже надіслали рекламу.

Енн відчинила люк пневматичної пошти й витягла рекламне оголошення на тонкому аркуші фольги.

РИМ І РОДИНА БОРДЖІА!

БРАТИ РАЙТ НА “КІТТІ ХОК”!

Бюро подорожей у часі надасть вам костюми будь-якої епохи, перенесе вас у натовп свідків убивства Лінкольна чи Цезаря! Ми навчимо вас будь-якої мови, ви відчуватимете себе як удома в будь-якій країні, в будь-якому році. Латина, грецька, давньоамериканська розмовна — на вибір. Подорож у часі — найкращий відпочинок!

У трубці ще дзижчав голос Рене.

— Ми з Томом завтра вирушаємо в тисяча чотириста дев’яносто другий рік. Йому обіцяли місце на кораблі Колумба. Страшенно цікаво, правда?

— Так, — пробурмотіла ошелешена Енн. — А як уряд ставиться до цього Бюро з його Машиною часу?

— Ну, поліція наглядає за ними. А то люди почнуть тікати від військової повинності в Минуле. На час поїздки кожен мусить передати властям свій будинок і майно як запоруку того, що він повернеться. Не забувай, що в нас війна.

— Авжеж, — погодилась Енн. — Війна.

Вона стояла з телефонною трубкою в руці й міркувала — ось він, той щасливий випадок, про який ми з чоловіком думали і мріяли стільки літ! Нам зовсім не подобається світ дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року. Чоловікові набридло робити бомби на заводі, мені — вирощувати в лабораторії смертоносні мікроби; як нам хотілося б утекти від усього цього! Може, саме так нам пощастить зникнути в глибині століть, у хащі минулих літ, там нас ніколи не відшукають, не повернуть у цей світ, де палять наші книжки, трусять наші думки, тримають нас у вічному страхові, що спопеляє нас, командують кожним нашим кроком, кричать про нас по радіо…