451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей

— Тридцять повних пробіжок. Середній результат — нуль цілих триста вісімдесят одна тисячна.

Я був приголомшений. Але тут-таки прошепотів:

— Бейб Рут.^[36] Тисяча дев’ятсот двадцять сьомий рік.

Знову тиша, шурхіт пір’я, стукіт дзьоба, а тоді:

— Повних пробіжок шістнадцять. Середній результат — нуль цілих триста п’ятдесят шість тисячних. Ух!

— Боже мій, — сказав я.

— Боже мій, — луною повторив Шеллі Каплун.

— Авжеж, це таки той самий папуга, що знав Татуся.

— Так, це він.

І я зірвав хустку з клітки. Не знаю, що я сподівався побачити під вишиваною хусткою. Може, крихітного мисливця в чоботях, куртці й крислатому капелюсі. Може, бородатого рибалку в светрі з високим коміром, на дерев’яному ослінчику. Щось манюсіньке, літературне, людиноподібне, химерне, тільки не папугу.

Але там був саме папуга.

До того ж не дуже гарний. З вигляду він такий, ніби вже хтозна скільки років не спав; це була птиця з тих нечупар, що ніколи не пригладжують свого пір’я, не чистять дзьоба. У папуги колір іржаво-зелений з чорним, дзьоб бруднувато-жовтий, під очима — кола, наче він потайки випивав. Легко можна було уявити собі, як він, то злітаючи, то підстрибуючи, вибирається з якогось бару о третій годині перед ранком.

Це був папуга-гульвіса.

Шеллі Каплун ніби прочитав мої думки.

— Враження краще, — сказав він. — коли хустка на клітці.

Я знову накинув хустку на клітку й почав гарячково думати. Потім став думати повільно. Нарешті нахилився над кліткою і прошепотів:

— Норман Мейлер.

— Не міг як слід запам’ятати алфавіту, — мовив голос з-під хустки.

— Гертруда Стайн, — вів я далі.

— Хворіла на крипторхізм, — відповів голос.

— Боже, — мені перехопило подих.

Я позадкував. Ошелешено подивився на клітку, запнуту хусткою. Потім блимнув на Шеллі Каплуна.

— Та чи ти розумієш, Шеллі, що це таке?

— Золота жила, любий Раймундо! — радісно вигукнув він.

— Монетний двір! — заперечив я.

— Невичерпні можливості для шантажу!

— Приводи для вбивства! — докинув я.

— Лише уяви собі! — Шеллі пирхнув у свою склянку. — Лише уяви, скільки б заплатили видавці самого тільки Мейлера, щоб цій птасі заціпило!

Я знову заговорив до клітки:

— Скотт Фіцджеральд!

Мовчанка.

— Спробуй-но сказати: “Скотті”, — порадив Шеллі.

— А-а, — долинув голос із клітки. — Добрий удар лівою, але не міг довести діло до кінця. Непоганий суперник, але…

— Фолкнер, — мовив я.

— Середній результат непоганий, грав тільки в окремому розряді.

— Стейнбек!

— Закінчив сезон останнім.

— Езра Паунд!

— У тисяча дев’ятсот тридцять другому році його купила нижча ліга.

— Певне… либонь, мені треба промочити горло.

Мені подали склянку. Я хильцем винив коктейль і стріпнув головою. Заплющив очі й відчув: земля зробила повний оберт; потім розплющив повіки й подивився на Шеллі Каплуна, найсучішого із сучих синів усіх часів.

— Є щось ще фантастичніше, — сказав він. — Ти чув лише першу половину.

— Брешеш, — відказав я. — Що може бути ще?

Він осяйно всміхнувся — на щоках з’явилися ямочки; так чарівно й водночас зловісно міг осміхатися тільки Шеллі Каплун.

— Було так, — почав він. — Ти, звісно, пам’ятаєш, що останніми роками тут, на Кубі, Татусеві стало важко записувати свою базгранину? Отож він задумав ще один роман після “Островів в океані”, але записати його ніяк не міг. Тобто роман той був у нього в голові; він багато кому про нього розповідав, але записати не міг, і край. Отже, він ішов до “Куба лібре”, пив чарку за чаркою і довго розмовляв з папугою. Раймундо, впродовж тих довгих ночей Татусь за коктейлем розповідав Кордові свою останню книжку. І мало-помалу птиця все запам’ятала.

— Свій останній роман! — вигукнув я. — Останній роман Хемінгуея! Не написаний на папері, а завчений папугою! О боже мій!

Шеллі лише кивав головою, усміхаючись своєю усмішкою розпусного херувима.

— Скільки ти хочеш за цю птицю?

— Любий мій Раймундо, — і Шеллі Каплун постукав по склянці своїм рожевим пальчиком. — З якого дива ти вирішив, що ця тваринка продається?

— Колись ти продав свою матір, потім украв її й продав ще раз, під іншим ім’ям. Облиш, Шеллі. Ти задумав якусь велику гру, — і я замислився, дивлячись на запнуту хусткою клітку. — Скільки телеграм ти розіслав за минулі чотири-п’ять годин?

— Овва! Я вже починаю боятися!