Три мушкетери - Дюма Александр

— Я не проти такого способу, — сказав Д'Артаньян. — Але як мені побачитися з нею?

— Час, мій любий друже, час подарує вам змогу зустріти її. Випадок дає людині подвійні шанси на виграш: чим більше ви поставили, тим більше виграєте, якщо тільки зумієте дочекатися.

— Все це чудово, але чекати в оточенні убивць і отруйників…

— Нічого! — мовив Атос — Бог беріг нас досі, Бог берегтиме нас і надалі.

— Так, нас; зрештою, ми солдати, і, власне кажучи, для нас цілком природно ризикувати життям, але вона!.. — додав Д'Артаньян, стишуючи голос.

— Хто — вона? — спитав Атос.

— Констанція.

— Пані Бонасьє? Це правда! Я й забув, що ви закохані, мій бідолашний друже!

— Стривайте! — мовив Араміс — Хіба ви не дізналися з листа, якого знайшли у вбитого негідника, що вона — в монастирі? В монастирях не так уже й погано, і я обіцяю: тільки-но закінчиться облога Ла-Рошелі, я особисто…

— Авжеж, мій любий Арамісе, — урвав його Атос — Ми знаємо, що ваші помисли спрямовані до релігії.

— Я тільки тимчасово служу в мушкетерах, — смиренно відповів Араміс.

— Мабуть, він знову не має листів од своєї коханої, — тихо сказав Атос — Не звертайте уваги; ми вже не вперше це чуємо.

— Послухайте! — озвався Портос — Мені здається, тут є один дуже простий спосіб.

— Який? — спитав Д'Артаньян.

— Ви кажете, що вона в монастирі? — вів далі Портос.

— Атож.

— Чудово! Після облоги ми викрадемо її з монастиря.

— Але спершу треба дізнатися, в якому саме монастирі вона перебуває.

— Ваша правда, — погодився Портос.

— Я пригадую, — сказав Атос, — що ви, мій любий Д'Артаньяне, говорили, ніби королева сама обрала для неї монастир?

— Я принаймні вважаю, що це так.

— Дуже добре! Тоді Портос допоможе нам у цій справі.

— Себто як, дозвольте вас спитати?

— Та через вашу ж маркізу, герцогиню чи принцесу; в неї напевно мусять бути високі зв'язки.

— Тсс! — прошепотів Портос, прикладаючи пальця до губів. — Я підозрюю, що вона кардиналістка, і їй зовсім ні до чого про все це знати.

— Тоді я берусь дізнатися про пані Бонасьє, — мовив Араміс.

— Ви, Арамісе? — вигукнули друзі хором. — Ви? Як саме?

— Через духівника королеви. Ми з ним приятелі, — зашарівшись, відповів Араміс.

По цьому друзі, закінчивши свій скромний обід, розпрощалися, домовившись про зустріч на той же вечір. Д'Артаньян подався до францисканського монастиря, а три мушкетери пішли до королівської резиденції: їм треба було поклопотатися про житло.

XIII. Корчма «Червоний Голубник»

Тим часом король, який справді хотів чимшвидше стати віч-на-віч з ворогом і з набагато більшим правом, ніж кардинал, поділяв його ненависть до Бекінгема, вирішив не гаючись ужити всіх необхідних заходів для того, щоб спочатку вибити англійців з острова Ре, а потім посилити облогу Ла-Рошелі.

А втім, не так легко було подолати незгоди, які виникли між Бассомп'єром та Шомбером з одного боку і герцогом Ангулемським — з другого.

Бассомп'єр і Шомбер були маршалами Франції й домагалися свого права очолити військо під верховним командуванням короля. Проте кардинал, боячись, що Бассомп'єр, гугенот в глибині душі, не буде активно діяти проти англійців та ла-рошельців, своїх братів по вірі, запропонував на цей пост герцога Ангулемського, якого король, на вимогу Рішельє, й призначив старшим серед генералів. Щоб не допустити від'їзду Бассомп'єра та Шомбера з війська, довелося доручити кожному командування окремими загонами: Бассомп'єрові призначили ділянку на північ од міста, від Лальо до Домп'єра, герцогові Ангулемському — східну ділянку, від Домп'єра до Периньї, а Шомберові — південну, від Периньї до Ангутена.

Резиденція герцога Орлеанського була в Домп'єрі.

Резиденція короля була почасти в Етре, почасти в Лажаррі.

Кардинал оселився в дюнах, неподалік од Кам'яного Мосту, в невеличкому будиночку, навколо якого не було жодних укріплень.

Отже, герцог Орлеанський стежив за Бассомп'єром; король — за герцогом Ангулемським; кардинал — за Шомбером.

Вирішивши все, що стосувалося організації командування військом, король наказав готуватися до вигнання англійців з острова.

Обставини сприяли французам. Англійцям, яким для того, щоб бути хорошими солдатами, треба, крім усього іншого, ще й добре попоїсти, бракувало харчів: від гнилої солонини та цвілих сухарів у таборі пішли пошесті. До того ж море, дуже бурхливе в цю пору року на всьому узбережжі, щодня трощило їхні невеличкі кораблі, так що весь берег од Егійонського мису до самісіньких траншей після кожного прибою був усіяний уламками шлюпок, фелюг та інших суден. З усього цього випливало, що навіть коли б солдати короля взагалі не виходили зі свого табору, то й тоді Бекінгемові, який сидів на острові Ре тільки з упертості, довелося б коли не сьогодні, то завтра зняти облогу.