Три мушкетери - Дюма Александр

— Куди ж він рушає?

— До Ла-Рошелі.

— Він не повинен туди поїхати! — вигукнула міледі, забувши про своє звичне самовладання.

— Будьте певні, — відповів Фелтон, — він не поїде.

Міледі затремтіла з радості. Вона прочитала в найпотаємнішій глибині серця молодого офіцера: там була написана смерть Бекінгема.

— Фелтоне, — сказала вона, — ви великий, як Іуда Маккавей^[239]! Якщо ви помрете, я помру разом з вами. Це все, що я можу вам сказати.

— Тихше! — зупинив її Фелтон. — Ми підходимо.

Справді, човен підпливав до шхуни. Фелтон перший вибрався по трапу й подав міледі руку. Матроси підтримали її, бо море ще хвилювалося. За хвилину втікачі ступили на палубу.

— Капітане, — сказав Фелтон, — ось особа, про яку я вам казав і яку треба цілою та здоровою доправити до Франції.

— За тисячу пістолів, — відповів капітан.

— Я вже дав вам п'ятсот.

— Це правда, — мовив капітан.

— А ось решта п'ятсот, — озвалася міледі, взявши в руки мішечок із золотом.

— Ні, — відповів капітан, — я людина слова, і я вже дав його молодому офіцерові. Решта п'ятсот пістолів я маю дістати, коли прибудемо до Булоні.

— А чи доберемося ми туди?

— Авжеж! — відказав капітан. — Це така самісінька правда, як і те, що мене звуть Джек Бутлер.

— Ну що ж, — мовила міледі, — коли ви дотримаєте слова, я дам вам не п'ятсот, а тисячу пістолів.

— Ура вам, чарівна дамо! — вигукнув капітан. — І дай мені Боже частіше мати таких пасажирів, як ваша милість!

— А тим часом, — сказав Фелтон, — довезіть нас до бухти… Адже ми з вами домовились, що ви приставите нас саме туди.

Капітан наказав узяти належний курс, і близько сьомої години ранку невеличкий корабель кинув якір у вказаній Фелтоном бухті.

Під час цього переїзду Фелтон усе розповів міледі: як, замість поїхати до Лондона, він найняв корабель, як повернувся назад, як видерся на стіну, забиваючи залізні гаки між камінням і стаючи на них, і як, нарешті, добравшись до заґратованого вікна, прив'язав мотузяну драбину. Все інше міледі було відомо.

Зі свого боку, міледі намагалася зміцнити Фелтона в його замірах; але вже з перших сказаних ним слів вона зрозуміла: молодого фанатика треба скоріше стримувати, ніж заохочувати.

Вони домовились, що міледі чекатиме на Фелтона до десятої години і що коли о десятій годині він не з'явиться до неї, вона рушить у дорогу сама.

Тоді, якщо він буде на волі, вони зустрінуться у Франції в монастирі кармеліток у Бетюні.

XXIX. Що сталось у Портсмуті 23 серпня 1628 року

Поцілувавши міледі руку, Фелтон попрощався з нею так, як прощається брат із сестрою, коли збирається на звичайну прогулянку.

Зовні він, як і завжди, здавався спокійним; але його очі блищали незвичним, якимось наче гарячковим блиском, обличчя було блідіше, ніж звичайно; він зціпив зуби, і слова, що їх промовляв коротко й уривчасто, виказували ті пекельні почуття, які лютували в його душі.

Поки Фелтон плив човном назад до берега, він не відводив очей від міледі, яка, стоячи на палубі, проводжала його поглядом. Вони вже майже не боялися погоні: до кімнати міледі ніхто не заходив раніше дев'ятої години, а щоб дістатися від замку до Лондона, потрібно не менше трьох годин їзди.

Фелтон зійшов на берег, видерся на стрімчак, востаннє помахав міледі рукою й подався в місто.

Дорога спускалася вниз, і коли він, одійшовши кроків на сто від берега, озирнувся, то побачив саму тільки щоглу шхуни.

Молодий офіцер поспішив до Портсмута, вежі й будинки якого, огорнуті вранішнім туманом, видніли перед ним за півмилі.

Прямо за Портсмутом на воді похитувалися під вітром кораблі, чиї щогли скидалися на тополиний ліс, оголений зимовими вітрами.

Швидко крокуючи вперед, Фелтон перебирав у пам'яті всі ті звинувачення, справжні чи вигадані, що за два роки пильних спостережень на службі та за ще довший час перебування серед пуритан він зібрав проти Бекінгема, фаворита Якова І та Карла І.

Порівнюючи публічні злочини цього міністра, злочини незаперечні й, сказати б, європейські, з нікому не відомими злочинами в приватному житті, які привинювала герцогові міледі, Фелтон вважав, що з двох злочинців, які уживалися в Бекінгемові, більше винен той, чиї вчинки невідомі широкому загалу. Кохання цього фанатика, таке химерне, несподіване й жагуче, малювало йому безчесні й брехливі звинувачення міледі ще страхітливішими, ніж вони були насправді, подібно до того, як невловима для неозброєного ока, дрібніша за найменшу мурашку порошинка здається нам крізь збільшувальне скло жахливим чудовиськом.