Три мушкетери - Дюма Александр

А втім, час було кінчати. Могла з'явитися сторожа й заарештувати всіх бійців без розбору — поранених і здорових, прихильників короля і прихильників кардинала. Атос, Араміс і Д'Артаньян оточили Бікара, вимагаючи, щоб той здався. Та хоч гвардієць лишався один проти чотирьох, ще й з раною в стегні, він вирішив битися до кінця. Тоді Жюссак підвівся на лікті й гукнув йому, щоб здавався. Бікара був гасконцем, як і Д'Артаньян; удавши, що не чує, він засміявся і, захищаючись, показав між двома випадами кінцем шпаги на землю.

— Тут, — вигукнув він, пародіюючи слова Біблії, — помре Бікара, один серед усіх, хто був з ним^[67].

— Але ж їх четверо проти тебе одного! Здавайся, я наказую тобі!

— А! Якщо ти наказуєш, це інша річ, — відповів Бікара. — Ти мій бригадир, і я мушу підкоритися.

Відскочивши назад, він, аби тільки не віддати шпагу ворогам, зламав її об коліно, перекинув уламки через мур монастиря і, схрестивши руки на грудях, почав насвистувати якусь кардиналістську пісеньку.

Мужність завжди викликає повагу, навіть у ворогів. Мушкетери відсалютували Бікара своїми шпагами і вклали їх у піхви. Д'Артаньян зробив те саме, а потім, за допомогою Бікара, єдиного з гвардійців, хто тримався на ногах, відніс до монастирських воріт Жюссака, Каюзака і того з Арамісових супротивників, який був тільки поранений. Четвертий, як ми вже сказали, був мертвий.

Після цього вони подзвонили біля входу і, захопивши чотири шпаги з п'яти, нестямні від радості, попрямували до будинку пана де Тревіля.

Вони йшли, тримаючись за руки, займаючи всю ширину вулиці й запрошуючи з собою всіх мушкетерів, яких зустрічали, так що зрештою це стало схожим на тріумфальний марш. Д'Артаньян млів од щастя: він ішов між Атосом і Портосом і ніжно обіймав їх.

— Коли я ще не мушкетер, — сказав він новим друзям, переступаючи поріг палацу пана де Тревіля, — то принаймні мене прийняли до учнів, чи не так?

VI. Його величність король Людовік XIII

Про цю подію заговорили повсюди. Пан де Тревіль привселюдно обурювався з поведінки мушкетерів, але, залишившись з ними наодинці, щиро їх привітав. Проте, розуміючи, що часу гаяти не можна, він поспішив до Лувру — першим сповістити короля про новину. Та було вже пізно: король зачинився з кардиналом, і панові де Тревілю сказали, що він працює й не велів нікого приймати. Пан де Тревіль з'явився до короля ввечері, коли той грав у карти. Його величність вигравав; а що він був скупеньким, то настрій у нього був пречудовий. Отож, побачивши Тревіля, король гукнув:

— А йдіть-но сюди, пане капітане! Ідіть сюди — я мушу вас вилаяти. Чи відомо вам, що його високопреосвященство скаржився мені сьогодні на ваших мушкетерів і розхвилювався так, аж захворів? Що не кажіть, а ваші мушкетери — справжнісінькі чортяки й шибайголови!

— Ні, ваша величносте, — відповів Тревіль, який відразу збагнув, як повертається справа. — Навпаки, це найлагідніші, мов ягнята, й дуже скромні люди, які, ручуся вам, тільки й мріють про те, щоб вихоплювати з піхов шпаги для служби вашій величності. Але що вдієш! Гвардійці пана кардинала раз у раз шукають з ними сварки, і в ім'я честі полку мої бідолашні мушкетери змушені захищатися.

— Стривайте, пане де Тревілю! — сказав король. — Заждіть хвилинку! Можна подумати, що йдеться про якусь гнану релігійну громаду! їй-право, мій любий капітане, мені хочеться позбавити вас військового чину й віддати його панночці де Шермо, якій я обіцяв абатство^[68]. Але не сподівайтеся, що я повірю вам на слово. Мене називають Людовіком Справедливим, пане де Тревілю, і зараз, саме зараз ви в цьому переконаєтесь.

— О ваша величносте! Саме через те, що я вірю в вашу справедливість, я так терпляче і так спокійно чекатиму на ваше рішення.

— Чекайте, чекайте, — відповів король. — Я не примушу вас довго дожидатися.

Справді, щастя відвернулося від короля — він почав програвати і вирішив скористатися з нагоди (хай пробачать нам цей старий і, зізнаємось, не оригінальний вираз картярів), щоб підкинути комусь свою колоду. Отож його величність дуже скоро підвівся з-за столу і, поклавши в кишеню виграні гроші, сказав:

— Ля Вьєвілю, сядьте на моє місце, я мушу поговорити з паном де Тревілем у важливій справі. Так, так… Тут у мене лежало вісімдесят луїдорів^[69]; поставте таку саму суму, щоб ті, хто програв, не мали підстав скаржитися. Справедливість понад усе!