Три мушкетери - Дюма Александр

— Цього досить, вельможна пані, ви кохаєте мене, це чудово.

— Я вас кохаю? Я?!

— Так, ви. Хіба Бог послав би вам ті ж самі сни, що й мені, якби ви не кохали мене? Чи мали б ми однакові передчуття, якби наші серця не з'єдналися в одне? Ви кохаєте мене, королево, тільки чи побиватиметесь ви за мною?

— О Боже, Боже! — вигукнула Анна Австрійська. — Це понад мої сили! Благаю вас, герцогу, йдіть, облиште мене; не знаю, кохаю я вас чи ні, але мені добре відомо, що я не порушу своєї присяги. Отож згляньтесь наді мною, облиште мене. О, якщо вас схоплять у Франції, якщо вас уб'ють у Франції, якщо я знатиму, що ваше кохання спричинилось до вашої смерті, я не зможу лишатися спокійною, я збожеволію! Ідіть же, йдіть, благаю вас…

— Яка ви гарна в цю мить! О, як я вас кохаю! — прошепотів Бекінгем.

— Ідіть! Ідіть! Благаю вас; але приходьте згодом, приходьте як посол, приходьте як міністр, приходьте з охороною, що захистить вас, і з почтом, що слугуватиме вам; тоді я, не боячись за ваше життя, буду щаслива знову побачити вас.

— О, невже я маю вірити вашим словам?

— Так…

— Тоді на знак вашого прощення подаруйте мені якусь дрібничку, що належала б вам і нагадувала мені, що все це не сон; дрібничку, яку ви носили і яку я теж міг би носити. Якусь каблучку, кольє, ланцюжок…

— І ви облишите мене, коли я подарую те, про що ви просите?

— Так.

— Негайно?

— Так.

— Ви залишите Францію, ви поїдете до Англії?

— Так, присягаюся вам!

— Тоді заждіть, заждіть.

Анна Австрійська вийшла до своїх покоїв і майже відразу повернулась, тримаючи в руках невеличку скриньку рожевого дерева із золотою монограмою.

— Візьміть, мілорде герцогу, — сказала вона, — бережіть її як пам'ять про мене.

Бекінгем узяв скриньку і вдруге впав на коліна.

— Ви обіцяли облишити мене, — нагадала королева.

— І я дотримаю свого слова. Вашу руку, вельможна пані, вашу руку, і я залишаю вас.

Заплющивши очі, Анна Австрійська простягла праву руку герцогові; лівою вона сперлася на Естефанію, відчуваючи, що сили от-от зрадять її.

Бекінгем ніжно торкнувся губами цієї чарівної руки і, підвівшись, мовив:

— Через півроку, якщо я тільки не помру, я знову побачу вас, вельможна пані, навіть коли для цього мені треба буде перевернути світ.

І, вірний своєму слову, він вибіг з кімнати.

В коридорі Бекінгем побачив пані Бонасьє. Непомітно й благополучно вона вивела герцога з Лувру.

XIII. Пан Бонасьє

Як можна було помітити, до всього, що діялося, була причетна людина, що нею, незважаючи на її скрутне становище, ми тим часом мало-таки цікавились. Це був пан Бонасьє, шановна жертва політичних і любовних інтриг, які в ті часи рицарських подвигів і легковажних пригод досить щільно перепліталися між собою.

На щастя — пам'ятає про це читач чи не пам'ятає, але, повторюємо, на щастя, — ми пообіцяли не забувати про нашого галантерейника.

Арештувавши пана Бонасьє, поліцейські відвезли його просто до Бастилії, де, вкрай переляканого, провели перед взводом солдатів, які саме заряджали мушкети.

Опинившись у похмурому підземеллі, Бонасьє був зовсім приголомшений найбрутальнішою лайкою і якнайсуворішим обходженням своїх конвоїрів. Поліцейські збагнули, що мають справу не з дворянином, тож і повелися з ним, як з останнім бідняком.

Тільки за півгодини з'явився секретар суду, котрий, поклавши край фізичним, але ніяк не моральним мукам пана Бонасьє, наказав одвести його до кімнати для допиту. Здебільшого в'язнів допитували в камерах, але з паном Бонасьє вирішили не панькатися.

Двоє наглядачів схопили галантерейника, провели його подвір'ям, завели в коридор, де стояло троє вартових, відімкнули якісь двері й увіпхнули до кімнати з низькою стелею, умебльованої тільки столом та стільцем. Біля столу сидів комісар і щось старанно писав.

Наглядачі підвели в'язня до столу і, на знак комісара, відійшли до дверей, звідки не можна було почути, про що йтиме мова.

Нарешті комісар підвів голову від паперів і глянув на арештованого. Це був набурмосений чоловічок із дзьобатим носом, гострими жовтими вилицями, допитливим і пронизливим поглядом малесеньких очиць та обличчям, у якому було щось від куниці й від лиса водночас. Його голова на довгій і рухливій шиї, яка стирчала з коміра широкої чорної мантії, похитувалась, наче в черепахи, що висунула її з-під свого панцира.