Мати все - Дашвар Люко

— Ти… Ти, старе стерво, в усьому винна! — зі стогоном.

Машину лишив за квартал від пологового будинку. Ледь сунув: усе відтягував час, коли врешті доведеться зайти до прийомного відділення і запитати… Озирався, наче ось воно, спасіння. Урешті побачив біля входу рудого медбрата, що вийшов покурити, тицьнув йому десятку і попросив дізнатися про вагітну Вербицьку Лідію Петрівну.

— Учора ввечері привезли… Термін — сім місяців. Здається…

За п'ять хвилин зовсім безрадісний медбрат вискочив на поріг, і з його напруженого обличчя Стас зрозумів — добрих вістей не буде.

— Ваша дружина в порядку… Слабка, та загрози життю немає.

— А дитина?

— Гіпоксія…

— Жива?

Медбрат ніяково, наче перепрошував, усміхнувся, знизав плечима.

— Ні…

Стас розвернувся і мовчки пішов геть.

Приїхав додому. Зібрав пакети з дитячими речами. Жбурнув у відчинене вікно. Повикидав усе з кухонної шафки. Молоток вишукував. Знайшов. Пішов до вітальні й трощив дитяче ліжечко, доки від нього не лишилася купа трісочок, наче нерозпалене вогнище. Упав на підлогу. Плакав, аж попух. Скрутився клубком, наче його чоботами б'ють, і незчувся, як… заснув.

Ліда не знала — спить вона чи просто несила розплющити очі. Ледь помітна цівка ліків, у вену із крапельниці, подовжувала забуття. Там не було болю, страху, запитань. Тільки похмурі хворобливі фантазії: розбавлені чорним бляклі плями непевної форми мляво рухалися, жерли одна одну, але від того не жвавішали, не набиралися сили, а й далі так само повільно і невблаганно жерли наступну пляму… І кінця тому не було.

До просторої одномісної палати обережно ввійшла вимуштрувана медсестра. Вимкнула крапельницю. Схилилася до Ліди.

— Сонечку… Прокидайтеся… Треба прокидатися…

Торкнулася Лідиної щоки.

— Лідочко… Ви мене чуєте?

Ліда не знала — спить вона чи просто несила розплющити очі. До тьмяних плям додався далекий, наче з околиць усесвіту байдужий жіночий голос. Хіба заради нього варто розплющувати очі? Ліда й без того чує.

Медсестра відійшла до вікна, дістала мобільний.

— Іветто Андріївно, може, не будити її поки? Ні, ще не прокидалася….Звичайно! їй ще не повідомляли про втрату дитини… — заговорила в трубку.

Ліді почулося не «втрата»… «Страта»… І плями раптом виструнчилися, затремтіли, ніби злякалися. Жахнулася. Розплющила очі. Побачила спину медсестри і відчайдушно зажмурилася знову. Ні, ні!

Вона чула, як за медсестрою зачинилися двері. Повіки важкі… Плями вже чорні… Почуттів не лишилося. Простягнула руку, обмацала плаский живіт. Страта. Усе. Кінець! Нічого не вийшло. Ніколи в неї нічого не виходить без маминої підтримки… І Стасової. Страта? А вона ж де була? Присутня ж мала бути… при страті. Пропустила… Нічого не бачила. Ніби й не було. Чому не обох?

Коли ближче до полудня знекровлена бідою Іветта Андріївна Вербицька повернулася з консиліуму, медсестра доповіла їй перед дверима Лідиної палати:

— Вона не спить, але… Ніяк не реагує…

— Плакала?

— Ні.

Іветта відчинила двері доньчиної палати й обережно, як на похороні, ступила всередину.

Ліда на ліжку — тінь пласка. Тьмяна, навіть губи посірішали. Сині очі ніби посивіли, — шкурки мишачі. У стелю, крізь стелю. У своїх жахах купається.

Іветта присіла на край ліжка, глянула на Лідин живіт, безпорадно відвела погляд. З чого почати?

— Лідочко…

Замовкла. Відстежила реакцію. Ніякої реакції. Обережно видихнула — розпач гнала геть. Зосередилася: вона — Вербицька, вона лікар, вона знайде слова… Спокійні, виважені. Здатні повернути Ліді бодай краплю світла.

— Я без тебе не зможу… — несподівано для себе прошепотіла вкрай розгублено, задихнулася на півслові — та що це вона?! Хіба це хотіла сказати?!

Не встигла закінчити фразу — що не зможе без Ліди впоратися з Платоном, — Ліда здригнулася. Простягнула до матері руки, зашепотіла — наче кров із судин вирвалася — слабко, відривчасто, гаряче.

— І я без тебе! І я! Я ніколи тебе не покину, матусю… Я завжди буду з тобою. Я сильна… Я швидко встану… Не хвилюйся за мене… Я в порядку… У порядку! Ще кілька годин, і я встану… Чи, може, спробувати зараз? Як думаєш? Я відчуваю, що зможу…

Замовкла раптово, ніби та кров у судинах скінчилася. Закліпала, схлипнула:

— А де Стас?..

— Поговорімо про головне, Лідочко… — обережно мовила мати.