Перламутрове порно - Карпа Ірена

Перепливаю в іншу площину. Пика на наплічнику. Наплічник підозріло нічим не смердить. Видно, поклала шкарпетки десь глибоко вниз, думаю я. Хоча ні, знову думаю я, в мене ж не смердять шкарпетки. Вже й не знаю, чому. Все це я думаю дуже швидко, бо вже за мить бачу кілька недозрілих манґо на слабкому невисокому дереві. Відтак його від мене закриває чорна округла пляма, що мало-помалу перетворюється на лице. Жіноче лице з великими лискучими очима й великими лискучими зубами (очі чорні, зуби білі), а понад зубами рожевіє м'яско.

— Здрастуй, Сінто, — роздупляюсь я. Відтак стаю зовсім коректна:

— Хелло.

(Ну, нема в них свого власного неформального «Привіта». Знаю тільки, що селюки сказали би «Маrі, ‘bu ^[20]», а в місті вибрали би щось з-поміж «раgі», «sіаng», «sоrе» і «malam» ^[21], залежно від частини доби. Я ж надто сонна, щоби в цьому розбиратися).

— Хай! — відповідає Сінта.

— Найс сюрпрайз… — долинає не надто щасливий голос Майнеса.

— Шо найс, то найс, — відповідаю я. Дивним чином сон зняв із мене будь-яке хвилювання. Я встаю з лавочки й по черзі їх обіймаю. Від Сінти пахне солодкавими парфумами і потом, від Майнеса просто потом.

— Риrе stuff ^[22]. — констатую я і він не добирає, до чого це. Майнес ніколи не користується афтершейвом — у нього просто ледь-ледь росте борода. Та й та, що росте, виростає трикольорова. Мені подобається. А він шкребе її сухим ножем.

— Ласкаво прошу до мого дому! — Майнес робить смішну міну й жестом запрошує нас увійти, перед тим трохи потикавши ключем у замку. Сінта пропускає мене вперед. Дивно, чому вона не поводить себе по-хазяйськи. Живе ж тут. Садок підливає. Манго там, папайю, чілі, вазонки ці різноманітні на веранді. Гарненький будиночок. Гарненька жіночка. Мені би таку.

В хаті також усе чисто й просторо. Ніби гра в пустоту Довгий коридор, приглушене світло в кінці нього, щось ніби дихає на тебе прохолодою з того дальнього кутка. Прості бамбукові стільці. Прості чорні столи з простими сиротканими серветками на них. Щось дуже дивне в цьому домі.

— Just а реrfect dау ^[23]… -долинає з задньої кімнати. То Майнес ввімкнув музику. Знову Лу Рід зі своїми знаковими для мене словами -щоразу, коли чую їх, опиняюся на порозі нового життєвого періоду. Чим старшою я стаю, тим частіше випадково чую цю пісню. Я ніколи не купляла собі цього альбому.

— Ти не голодна? Ми поїли у варонгу ^[24]…

— Чесно? Голодна. — Мені просто було цікаво, хто з них буде для мене готувати. Готував Майнес. Ну от, нічого цікавого — салат із рисових макаронів з авокадо, тофу й чілі. Зате смачно.

Я пожерла і подякувала. Відтак почала з ними жити.

Дивно, що найдурнуватіші, здавалося би, речі, при описі втрачають свою дурнуватість. Ба навіть стають нецікавими для запису. Та все ж ми робимо зусилля й описуємо їх: у щоденниках, і-мейлах друзям, статтях, книжках чи sms-ах. Хтось навіть малює чи плете шкарпетки на цю тему. (Гм, останнє — непогана ідея для наївного мистецтва. Хоча навряд чи такі події стаються з чистої наївності. Ех, як же! не стає. Ерленде Луе ^[25], порятуй нас!)

Найнезручніше з усіх нас почувався Майнес Сінті було на мене наплювати, а я більшість часу проводила за комп'ютером, рятуючим від своїх журнальних дедлайнів. Втім, я постійно думала про неї. Вона, гадаю, також. Тої му ми час від часу з'їжджали на пусті балачки про се — про те. Згодом до них почав долучатися й Майнес. Після трьох днів повного ступору й непорозуміння ми нарешті сходили в кіно. Там бігали півметрові щурі й мастурбували на задніх рядах місцеві тінейджери. В одному з двох існуючих міських кінотеатри показували «еротику» — заляканих дівчат у мокрому напівпрозорому одязі. Ми з Сінтою були єдиними жінками.

— Пішли звідси нафіг! — я душилася зо сміху і не хотіла ображати високих чуттів мастурбантів.

— Пішли. Візьмемо що-небудь в прокаті.

— І перед тим — пожерти.

Ок? — дивні напади голоду. Трапляється зі мною тільки коли я в Азії.

— Ок.

Вони намилилися до варонгу, але я що сили потягла всіх до т.зв. розкішного ресторану. Наполягла на своєму башлянні за трьох. Майнес назвав мене Sugar Daddy ^[26]. Я іронічно посміхнулася. Ніхто цього не бачив у темряві.

«Розкішний ресторан» у більшості азійських країн (боронь Боже вставити в цей список Японію чи Сталіцу-Маскву!) зазвичай таки пропонує розкішне їдло і смішні ціни. До прикладу, ми втрьох тоді поїли в Gadjah Wong на 15 доларів. Весняна курка в кокосовому молоці, бамбуковий салат, смажений із овочами й морепродуктами рис, соус чілі — фак, на ту згадку мене розбирає застарілий гастрит. (Треба таки випхати дупу надвір і сходити на Eberswalder Strasse схряцати хоча би каррі-вурст ^[27] в Коnnоррке's Іmbiss. Інакше голодна дірка в животі розшириться до неймовірного і проковтне мене всю з головою. Щось на зразок хрестоматійної картинки Уробороса).