50 хвилин трави - Карпа Ірена

– Бачиш, яка я ідеальна? - питала вона, прикрашаючи чергову страву.

– Ти завжди така, чи тільки на початку?

– Ну… Я ж казала тобі, що почуття обов’язку в мене повністю відсутнє. Тож усе, що я роблю - мої найщиріші устремління. Все по-чесному, без моралі…

А потім він сказав, що вона вміє любити. „О, так, це я справді умію…” - гірко подумала Євка, а вголос промовила:

– На те я й 90-60-90.

– Хвалько… - зітхнув він. - І що ж мені з тобою робити?

– Ну нічого собі! Як то - що робити? Їсти я не прошу, поливати мене, як твій кухонний лопух, також не треба.

– О так, ти й сама кого хоч полиєш… - примружився він на згадку про свіжий секс у душі.

– Ну от. Бач, яка я самостійна. Так що все нормально… - Євка стояла в коридорі зовсім гола, обмотуючи шию його шарфом. - Личить?

– Так, дуже. Не знаю, куди дивився фотограф з тої твоєї еротичної сесії. Стільки класних речей можна було використати… - Він розмотав шарф із Євчиної шиї. - А з приводу того, що все нормально… Уже той факт, що ти звідкись взялася в моєму житті, уже щось ненормальне, ех…

Яка патетика.

* * *

Їх стосунки були схожі на один довжелезний буро-червоний шарф. Буро-червоним шарфом Євка обмотувала своє гарне тіло й бігала помешканням. Він на те дивився й придумував концепцію рекламної лінії шарфів.

– Все так еротично - нічого відверто не видно, і шарф ти просто ненавидиш за те, що він щось від тебе приховує, і…

Євка цілувала його. Їй було з ним добре. Настільки добре в ліжку, що вона з задоволенням стирчала на кухні, фаршируючи для нього шампіньйони. Потім вони їли шампіньйони в ванній. Придумали собі таку розвагу: він відкушує від гриба і дуже повільно жує, а вона в цей час пестить йому прутня.

– Який він насправді красивий! - чудувалась Євка, котра ніколи раніш не бачила обрізаних. - Ні, все дуже естетично - нічого зайвого!

Фразу „нічого зайвого” вони постійно крали один в одного.

– Я знаю, в чому прикол 90-60-90, - казав він, лежачи в ліжку й дивлячись на Євку, що вигиналася в дверному пройомі проти світла, - Як би ти не стала - нема нічого зайвого, і в той же час всього вистачає в тому просторі, який ти ділиш…

А потім, впродовж дня, зміни Євчиних думко-станів:

„Так, так, так.

Така от циклічність. Ледь не циклотомія. Троє чоловіків - три зовсім різні темпераменти. Три зовсім різні лінії стосунків. Одного з них кохаєш. От вона - російська рулетка. От вона - повнота проживання і пожирання. От тонкощі прожовування…”

Ще пізніше:

„О. О! Безпредметне кохання! Добре, Боже, як мені добре! Я легка, я вся лише з носків, і ці носки, ці шпиньки не торкаються асфальту!!! НЄЄЄЄЄЄЄЄ!!! А що, коли мене спитають, як я відношусь до наркотиків? Ну, на презентації спитають якій-небудь чого-небудь? Я їм скажу: ”А що ви хочете почути? „Наркотики - це зло”, чи „Ні, без мері-джейн я не видусила б і сторінки?” Га? Ну чого ви хочете, ви, підари? Ні, я ліпше скажу так: „Наркотики слід вживати для вивільнення несвідомого… Мені ж дай Боже його приборкати…” Е-е-е… Яка ж я марнославна. Зрештою, все пусте. Життя не лайно”.

Наркотиків Євка насправді не вживала. Чи майже не вживала. Однаково її життєвий уклад виглядав доволі непривабливо з позиції здорової психіки і стилю життя доморощеного супермена. Часом їй здавалось, що це в неї, а не в нього проявляється маніакально-депресивний синдром. Врешті, Євка хворобливо полюбляла сама собі ставити діагнози…

„Бля… Нам всім погано. Ми розповзлися по різних кутках, аби кривитися, крючитись від болю в середині і цідити крізь зуби: ”Боже, як все брудно… Все. Все. Все. Навіть те, що здавалось завжди чистим…” Я йду на побачення з ворогом, більше того - я сама прагну його зустріти після того… А-а-а… НАЩО?! Даню, коханий мій, чому ти так далеко?! Може, якби був тут, нудьга від одноманітності зафарбувала б увесь той бруд, як замальовують нудотно-зеленою дешевою фарбою матюки на паркані. Ми би просто їли і дивились дебільні фільми по тупих каналах. Ми би просто спали і змучено трахались… Так вимушено, щоб потім десь в метро ти сказав: „Ну от, в нас уже навіть сексу нормального не виходить!” І знову… О, Боже, ти знов би поїхав геть! Пані та панове, ЦЕ - ЛЮБОВ!”

Євка ні з ким не розмовляла. Вона знала, що треба ні з ким не розмовляти. Говорила і якось поводилась лише її зовнішня оболонка. Та не зважаючи й на це, Євка ковзала тінню повз усіх: університет, робота, міські тротуари, під’їзд… Останнім островом чуттів залишались ритми. Євка не розлучалась із плейєром: „О так, у мене теж з’явився свій фетиш…”, він-бо завше був слухняним, і грав тільки те, що вона хотіла від нього. Ритми були глухо-німими. Вони жили під асфальтом і тиснули на очі з середини… Євка вкотре звертала думки до Друга, і ті думки прожерли нори в заокругленій каменюці її душі.