Мати все - Дашвар Люко

Рая опустила очі. Хіба красиві хлопці на таких, як вона, задивляються? Завмерла, про кімнату рожеву забула, про дзеркало… Сині очі…

Нінуха брови насупила: що це Райка заніміла? Треба хапати, хапати скоріш, бо ж проґавить! Ех, дали би їй слово! Вона би скоро Райку обламала!

Іветта зосередилася: здається, «час X» настав. Зараз ця дівчинка повинна здатися, та замість довгожданного «я згодна» тишу розколихало ледь чутне схлипування. Іветта озирнулася: близнюки всі разом дрібно-дрібно кліпали, втирали кулачками сльози…

— Раю… Не їдь… — відчайдушно вигукнув один із них.

Менші — ніби чекали. П'ятирічний Едька зарюмсав, найменше дівча губки скривило, близнюки зайшлися. Нінуха била по головах, по спинах.

— Та замовкніть уже, сволото! До кози захотіли?!

Іветта рвучко підвелася. Підійшла до Нінухи.

— І третя умова, — процідила їдуче. — Ви, Ніно, ніколи більше не дозволите собі бити дітей. Ви мене зрозуміли?

— Та хіба я б'ю? Я виховую! — огризнулася Нінуха.

Іветта не відповіла. Підійшла до стола, зібрала світлини, поклала Раї в долоню.

— Слухай мене уважно, Раєчко. Силоміць до щастя не тягнуть. Я зараз поїду, а ти подумай… Сама думай. Нікого не слухай.

Навіть мами. Бо це твоє життя. А я повернуся за тиждень. Якраз перед Новим роком. Захочеш — поїдеш туди, де на тебе чекатимемо я і Платон… І все добре, що є в цьому світі. Не захочеш — на мотузці не потягну.

Іветта вийшла в зимову ніч, глибоко вдихнула — нарешті нема смороду. Геть звідси! Знайти Юрочку, потому — залежно від обставин, тільки далі від цього жаху. Хижо посміхнулася. Дівчина погодиться! Тільки-но «шкода» виїде з хутірця, істота всю кров із доньки висмокче, змусить поїхати. А інакше їй грошей не бачити. «Тільки б не скалічила! Каліка нам геть не потрібна!» — напружилася.

Пішла подвір'ям до хвіртки. Позаду грюкнули двері. Нінуха бігла за гостею, бурмотіла на ходу.

— А повернетеся? А? Ризетта Іветтівна! Гроші коли?

Іветта зупинилася, грубо тицьнула пальцем істоті в груди.

— Гроші за тиждень. Тридцять першого грудня. Просто на Новий рік! За умови, що не будете тиснути на Раєчку.

— Нізащо! Сама погодиться! От побачите!

— Мені потрібна здорова і неушкоджена дівчина. Побачу на ній хоч один синець — ніяких грошей. А як малі будуть бігати голими по морозу… Теж ніяких грошей. Ви мене розумієте, Ніно?

— І оце все мені задарма робити? Задарма? Хоч завдаток який лишіть? А то якось не по-людськи.

Іветта дістала з гаманця двісті доларів. Нінуха вхопила гроші.

— Я їх помию! Усіх до одного. І Райку! — пообіцяла на радощах.

Юрко перестрів Іветту неподалік від Нінушиної хати. Біг, поспішав. Такі справи! Насилу знайшов на хутірці дядька з «жигулями»! Дотягли «шкоду» до дядькового двору, разом в автівці поколупалися, разом зрозуміли: не дадуть їй ладу, треба на СТО. А краще до траси якось доправити, зупинити вантажівку, причепитися до неї і волоком до Києва.

— Ви не хвилюйтеся, Іветто Андріївно! Я з дядьком домовився, щоби ви в нього переночували, а ранком він вас до електрички довезе, а там уже…

— Ні, Юрочко! — усміхнулася Іветта. — З вами поїду.

— Ви навіть не уявляєте, наскільки це важко! — здивувався таксист гарному настрою пасажирки. — Усю ніч змарнуємо.

— Прекрасна перспектива, — запевнила Іветта. — Ніколи І» житті не їхала в авто всю ніч. Коли рушаємо?

Додому шлях скоріший. Незчулися — уже на трасі. Дядька з «жигулем» щедро віддячили, радів-дивувався:

— От йо… Ще давайте до нас того… ламатися… Допоможемо.

Бусика зупинили. Причепили до нього «шкоду», поплазували на Київ.

Іветта куталася у шубку, усміхалася у світлу від снігу ніч. Доля веде. Доля. Якби не зламалися біля того хутірця, ніколи б не зустріла ідеальну кандидатуру на роль смиренної ляльки для сина.

— Іветто Андріївно… Вам не холодно? — запитав Юрко.

Іветта тільки головою хитнула — ні, нітрохи не змерзла, тепло. На душі тепло, а душа й тіло зігріває. Гарно. Так гарно.

— Ви би поспали… Нам ще — їхати і їхати…

— Дякую, Юрочко, — лагідно. — Навряд засну. Надто багато світлих емоцій цієї ночі.

Таксист зиркнув навкруги — імла. Украла чорноту у Всесвіту, тікала-лякалася, кинула поцуплене в ніч — пануй! Та й розляглася — всі під нею. Де пасажирка побачила світле? Не зрозуміти.

Іветта з непохитною радістю дивилася в дивну ніч і відчувала себе невід'ємною, логічною її часточкою. Спокій. Тиша і спокій. Хтось наважиться супротив? Непевні вогники фар зустрічних авто метушилися, кліпали, зникали без сліду. Дрібнота! Сніг до землі тулився, шукав захисту, білим змахував: пощадіть! Колотив барви, сірішав — миша… Спокій. Тиша і спокій. Один диригент. Один початок. Ніч. Двох не буде. Хто не повірить, подумає — наснилося…