Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки

Після таких слів я відчув, як температура в кімнаті почала знижуватися. Я сховав руки в кишені і злегка задрижав.

— Холодно? — спитав Чоловік-Вівця.

Я кивнув.

— Часу обмаль, — сказав він. — Скоро стане ще холодніше. Тобі краще йти. Бо тут задубієш.

— Наостанку ще одне запитання! — сказав я. — Щойно згадав… Точніше, раптом звернув увагу… Мені здається, ніби досі я все життя шукав тебе. І не в одному місці бачив твою тінь. У тамтешньому світівона набирала різноманітних обрисів. Дуже розпливчастих і невиразних. А може, то була тільки якась її частина. Хоча, як тепер згадую, я бачив її повністю… Таке моє відчуття.

Пальцями обох рук Чоловік-Вівця окреслив якусь невиразну форму.

— Це правда! Все було так, як ти кажеш. Так, як ти думаєш. Ми завжди там були. Як тінь або її частина…

— А проте я не розумію, — сказав я. — Чому ж це я зараз виразно бачу твоє обличчя і твою постать? Те, чого раніше не бачив, тепер бачу. Чого б це?

— Бо ти багато чого вже втратив, — спокійно відповів Чоловік-Вівця. — І місць, куди міг податися, поменшало. А тому тобі стало видніше, який у мене вигляд.

Зміст його слів до мене не доходив.

— То що, тут — загробний світ?

— Ні, — відповів він. — І, глибоко зітхнувши, струснув плечима. — Тут — не загробний світ. Адже ми з тобою живі. Обидва явно живі. Сидимо тут, дихаємо і розмовляємо. Все це — реальність.

— Нічого не розумію.

— Танцюй! — сказав він. — Іншої ради нема. Ми хотіли б пояснити тобі докладніше. Та не можемо. Все, що могли, сказали… Танцюй! Не задумуйся ні над чим, й якомога краще танцюй. Ти мусиш це робити.

Температура в кімнаті раптом ще більше знизилася. Здригаючись усім тілом, я згадав, що вже раніше десь переживав таку холоднечу. Згадав просякнуте сирістю крижане повітря, що проникало до самих кісток. Це було дуже давно, далеко-далеко звідси. Та от де саме — не міг пригадати. Здавалося, що ще трошки — і згадаю. Та нічого не вийшло. Частина мозку заглухла і задерев’яніла.

І задерев’яніла.

— Тобі пора йти, — сказав Чоловік-Вівця. — Бо інакше замерзнеш до смерті. Згодом ми ще зможемо зустрітися. Якщо тільки захочеш. Ми завжди сидимо тут. Сидимо й на тебе чекаємо…

Човгаючи ногами, він провів мене до повороту. Шур-р-р, шур-р-р — лунали його кроки в темряві. Потім я попрощався з ним. Без потиску руки, без якихось особливих слів. Просто сказав: «До побачення!». І ми розійшлися. Він пошкандибав до своєї кімнатки, а я попрямував до ліфта. Натиснув на кнопку — і ліфт повільно поповз догори. Двері беззвучно відчинилися — і яскраве світло, ввірвавшись у коридор, обдало мене лагідним теплом. Я зайшов у кабіну і зіперся об стіну. Двері автоматично зачинилися, а я стояв, не ворушачись.

«Отже…» — подумав я. Однак жодна з думок у голову не приходила. Вони зависли посеред велетенської порожнечі, якій не було ні кінця, ні краю. І нікуди не вели. Як казав Чоловік-Вівця, я був утомлений і переляканий. І сам-один. Як мала дитина, що заблудилася у лісі.

«Танцюй!» — сказав Чоловік-Вівця.

«Танцюй!» — відлунювало в моїй голові.

— Танцюй! — повторив я вголос.

І натиснув на кнопку п’ятнадцятого поверху.

На п’ятнадцятому поверсі я вийшов з ліфта — і мене привітала мелодія «Місячна ріка» Генрі Манчіні, що лилася з умонтованих у стелю динаміків. Я повернувся у реальність, де, мабуть, не зможу стати щасливим і так само не зможу нікуди податися.

Я машинально зиркнув на годинник. Час повернення в реальність — третя двадцять ранку.

«Отже…» — подумав я знову.

«Отже, отже, отже…» — відлунювало в голові.

І я зітхнув.

12

Повернувшись у номер, я передусім налив у ванну гарячої води, роздягнувся — і повільно в неї занурився. Однак тіло так просто не прогрівалося. Воно промерзло до самих кісток, і гаряча вода навколо тільки відтінювала холоднечу всередині нього. Я збирався досидіти у воді до того часу, коли ця холоднеча розтане, але від теплої пари в голові почало тьмаритися, а тому довелося з ванни вилізати. Після того я притулився чолом до віконної шибки й, трохи охолонувши, налив у склянку бренді, випив одним махом і забрався у ліжко. Намагався заснути — міцно, з порожньою головою. Та нічого не виходило. Так і не позбувшись затьмарення голови, я пролежав у ліжку до самого ранку. Небо заволокли попелясто-сірі хмари. Сніг ще не падав, але ці хмари, віщуючи снігопад, так суцільно вкривали небо, що замалювали своєю сірістю все місто від краю і до краю. Хоч куди глянь — усюди сірий колір. Занедбане місто, заселене спустошеними душами.