СІМ ВОРІТ - Захарченко Олена

"Ну як?" – спитала риба.

"Більше не можу… – лепетала Софія, не розуміючи, хто її питає. – А-А-А!!!"

Риба, тимчасом, махнула хвостом і розсипалась, перетворившись на чоловіка в світло-синьому лікарському костюмчику.

"Так-так, – сказав чоловік. – Глянемо, що в нас тут… Ай-яй-яй, хто так народжує? Ану розведи ноги – ти ж душиш свою дитину!" – і впхав пальці в Софію.

Софія рвонулась і заричала по-звіриному, бо це було ще болючіше, ніж усе, що до цього. Їй здалося, що в неї зовсім немає живота, ніг – тільки гарячий вогонь, здоровенна рана.

"Ну-ну, вже все… – сказав чоловік, що зробився з риби. – Зараз будемо народжувати… Ану потужся… – Софія потужилась. – Не так… не в голову. На мене потужся".

Софія відчула, що з неї щось тече, злякалась, і від страху стало раптом легше.

"Так, – мовив лікар. – А тепер знімемо з гака тіло цієї дівчини, оживимо її і будемо народжувати. Вставай".

"Ні… Не…" – залепетала Софія.

Не тому, що не хотіла оживляти Марину – їй було байдуже, – а тому, що боялась собі навіть уявити, як вона встане.

"Що значить "не"? Як це – "не"? Ніяких "не". Хочеш народити – то будь така хороша, вставай, а інакше – що ж, мучитимешся".

"Я… я… зараз… тільки я не можу встати… А-а-а-а-А-А-А", – перейма знову повернулась, "легше" закінчилось.

"Встати – просто: давай, на бочок… Не розумію, чого ти взагалі лежала весь цей час – так набагато більше болить. Походила б, то воно тобі і не так боліло. Вставай – вставай…"

Софія зрозуміла, що вона стоїть – і глянула вниз.

"Не туди, – сказав лікар. – Он вона".

Щось синюшне, ніби в тумані, виступало перед нею, вона торкнулась долонями чогось м'якого і холодного, дихнула, зітхнула…

І я впала вниз, із воріт, стрибнула і вдарилася колінами.

Не було вже ні похмурої кімнати, де горить вогонь, не було жінок у білому. А було багато якогось світла, я задивилася в те світло…

Я згадала, що десь тут був Артур. Але якийсь чоловік, одягнутий, як лікар, помахав мені рукою – йди сюди… Я пішла до нього, згадуючи, хто я така…

Софії, тимчасом, було байдуже до мене, до всього світу. Софія була щаслива. Софія усміхалась, дихала легко і, заплющивши очі, долонями торкалась до тоненьких ніжок свого сина, що лежав у неї на грудях, уткнувшись мокрим малим носиком в її худу, маленьку цицю.

"І що далі?" – спитала статуя.

"Он вона, йде", – відповів Енкі, і всі, хто був на цвинтарі, побачили мене.

Тобто – нас.

Бо я з того світла, з тої темряви, звідти, де я була, я прийшла не сама.

Їх багато за мною стояли – і дихали страхом. Їхні кігті цокали об тверду землю. Вони нюшили холод плоскими носами, винюхуючи собі поживу, вони клацали зубами, які легко могли перекусити скляні пляшки і людські кості.

Малі демони-галла, ім'я їм – страх, стояли за мною тісним гуртом.

І двоє великих демонів-галла – худих і чорних, палаючи вогнем із очей і пащек, стояли за моїми плечима.

"Ох!" – прошепотіла статуя.

"Мене саму не випустили… – пояснила я всім, хто був на цвинтарі. – Сказали – віддай нам голову за голову, щоб не порушувати рівноваги… Інакше не можна – світ розлетиться і сонце… Щось там із сонцем зробиться. Я прийшла… Але вони теж".

"І що робити?" – спитав хтось із тих, на цвинтарі.

"Я тепер маю когось віддати їм. У викуп. За себе".

Всі, хто був на цвинтарі, замовкли, і я відчула їхній підленький страх, кожного – за свою шкуру. Крім статуї – вона не боялась, але вона мені і не могла допомогти нічим, бо була нежива.

"За міфом, – почав Енкі, і слова його були ненатурально дзвінкі. – За міфом ти маєш віддати їм свого чоловіка".

Я висипала з долонь пил – я його тримала, я його навіщось несла звідти.

"Я ж не заміжня. У мене нема чоловіка".

"А Олег? – підленько спитав Енкі. – Він у тебе в депресії… жити не хоче…"

"Неправда! – палко заперечила статуя. – Ще й як хоче! Що вчора він у нелюдів виробляв… І все заради того, щоб жити вічно і не вмерти".

"В кого?"

"У світі нелюдів, – пояснила. – Там, де людей нема. Де живе ота вся… хм… романтика… Ну розумієш, голоси підворіть, підвальні стогони, каналізаційні потвори, привиди нічого міста, колишні мери, герої, відомі поети, ну і всі, хто там є".

"Що він там робить?" – справді, як він там узагалі опинився?

Але демони затупали ногами, закричали страшним голосом, засичали, як чайник, коли закипає, язики полум'я метнулись від них угору, обпаливши листочки крайнім деревцям. Один із великих демонів-галла – ім'я їм страх – прохарчав: