Молоко з кров'ю - Дашвар Люко

Хотіли ще випити — за успіх діла, — та передумали. Нащо обласних КДБшників запахом лякати? З тим і рушили в область.

Тетянці так цікаво було побачити, з яким настроєм Стьопка повернеться додому, що вона й не думала лягати. Тинялася по хаті, мов заведена, визирала у вікно і навіть малювала в уяві моторошні картинки знущань, яких зазнає Барбуляк від міцного та грубого голови, та коли німець зашкрябався біля дверей і вона відчинила, лють і зловтіха випарувалися, залишивши розгубленість, страх, жалість і навіть співчуття, бо впізнати Стьопку було майже неможливо: лице перетворилося на суцільне синьо-червоне місиво, зламана рука набрякла і теж посиніла. І замість «Як риболовля, чоловіче?!», Тетянка простогнала:

— Господи! Та хіба ж так можна?!

Підхопила чоловіка і потягла в хату. Вклала на диван, крутнулася — компрес, трави заварити, «анальгіну» пошукати, йоду, бинтів…

— Потерпи, Стьопочко! — ледь не втрачала свідомість од страху, обробляючи перекисом рани на обличчі німця. — Тільки до ранку потерпи. Вранці попрошу в батька машину і відвезу тебе у район.

— Руку… Руку треба… — просипів німець.

— Що? Що «руку»?

— Гілку яку знайди… До руки прикріпити треба… Зламана…

— Зараз, зараз…

Від ящика планку дерев'яну відламала, бинтами до Стьопчиної руки прикрутила.

— Як же це… — лізла з язика цікавість, та бібліотекарка схаменулась. Потім усе чисто дізнається. Нікуди німець не дінеться. Хай краще оклигає швидше, бо троє дітей, то справа марудна.

— До батька ранком не біжи, — ледь чутно попросив Стьопка. — Не поїду до району. І тут на ноги стану.

— Добре, добре… — квапливо відповіла. — Може, чаю тобі якогось зігріти? Бо ще застудишся на додаток до всього…

— Все одно… Нічого не хочу, — відповів німець, і Тетянці здалося, що з набряклого ока потекла червона, мов кров, сльоза.

Бібліотекарці враз настрій змінився. Оце, виходить, вона навколо нього крутиться, а він — «Нічого не хочу!» Бидло невдячне! Мало йому голова відвісив! Тетянка манірно склала руки на животі й уже зовсім без співчуття запитала:

— А окуляри де дів? Нічого ж не бачиш, як той кріт! Де окуляри? Кажи, де загубив, — піду пошукаю…

— Все одно… — відповів німець і заплющив очі.

Тетянка насупилася ще більше і глянула на годинник — треба ж знати, скільки часу вона витратила на дурні очікування, а могла б поспати. На годиннику — п'ята ранку. У цей час рокитнянський голова вже стукав у двері Сьоми Григор'єва.

— Сказала, що не відчинятиму бібліотеку, так воно й обернулося, — пробурмотіла бібліотекарка сама собі. — Не піду на роботу. У мене поважна причина — чоловік захворів, — потягнулася, позіхнула. — П'ятниця взагалі — день спокійний.

Прилягти хотіла, та спершу накрила німця ковдрою по самі вуха — щоби не лякав вранці дітей своєю синьо-червоною пикою. Турботлива жіночка.

Ту п'ятницю Рокитне запам'ятає надовго. Потім баби за годинником будуть звіряти перебіг надзвичайних подій, щоб віднайти хоча б теоретичну можливість тим подіям запобігти.

А почалося все зранку. Зі сміху. Знаменитому хряку Тараса Петровича, здоровенному кабанюрі з такими іклами, які й диким свиням уві сні б не примарилися, мабуть, остогидли хронічні екскурсії до його загородки, бо рівно о шостій ранку він легко пробив дерев'яну стінку сараю, де у кутку й були його хороми, і чкурнув світ за очі та так оперативно, що на ту хвилину, коли Тарас Петрович закінчив чистити зуби розсолом і вийшов на двір, щоби оцінити метеорологічні перспективи дня, хряків слід уже й свіжим снігом припав. Може, Тарас Петрович не звернув би уваги на ті сліди, бо зранку голова важка — не до слідопитства, та хряк, трясця матері, прориваючись на волю, проломив ще й стінку курника, і перше, що побачив Тарас Петрович, коли вийшов на ґанок, — з десяток курей, які нарізали по двору кола і квоктали так відчайдушно, ніби кожній за хвилину голову відрубають.

— От тобі і «добрий вечір»! — сказав Тарас Петрович, бо раптом захотів промочити і орлянку.

За годину вже вся вулиця реготала, спостерігаючи за розхристаним Тарасом Петровичем з батогом в одній руці й палицею в другій і манірною вчителькою Ніною Іванівною, які на пару заглядали на всі рокитнянські подвір'я у пошуках хряка.

— Ех, пропали екскурсії! — сміялися.

— Смійтеся! Смійтеся! — бідкався Тарас Петрович. — Ви мого хряка не знаєте… Він, оце, куди втрапить, так геть усе розтрощить! Буде вам сміх, чукчі ви безсердечні.