Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Мураками Харуки

— Жахливо! — сказав він. І кілька разів похитав головою. — Яка жорстокість! Адже не було ніяких причин для вбивства. Така чудова дівчина. І, крім того… — він знову захитав головою.

— Дівчина що треба, — підтвердив я. — Наче з казки.

Зовсім знесилівши, він глибоко зітхнув. По його обличчю раптово розплилася втома. Так, ніби він уже не міг її стримувати. Утому, яку довго нагромаджував десь у собі непомітно для людського ока. «Дивний чоловік!» — подумав я. Чого тільки він не міг! Утомлений, він здавався трохи старішим, ніж був. Але навіть своїй утомі надавав елегантного вигляду. Як аксесуарові свого туалету. Та, звісно, так говорити про нього несправедливо. Він справді-таки втомився. Йому також було боляче. Я в цьому не сумнівався. Просто хоч би що він робив — усе в нього виходило елегантно. Як у легендарного короля, який обертав у золото будь-що, до чого торкалася його рука.

— Пригадую, ми часто балакали утрьох до самого ранку, — тихо сказав Ґотанда. — Я, Мей та Кікі. Було стільки радості, стільки приязні! Того, що ти називаєш «казкою». Але казка так просто людині не дістається. А тому я ними дорожив. І все одно вони зникали. Одна за одною…

Ми обидва замовкли. Я дивився на дорогу спереду, а він — на панель приладів. Я то вмикав, то вимикав двірники. «Beach Boys» неголосно виводили свою давню пісню. Про сонце, серфінг та автоперегони.

— А як ти дізнався, що її вбили? — спитав Ґотанда.

— Мене в поліцію забрали, — відповів я. — У неї була моя візитна картка. Я їй тоді передав. Просив повідомити, якщо дізнається щось про Кікі. Мей тримала картку в найглибшому куточку гаманця. І чого це вона носила із собою таку річ — не розумію. Так чи інакше, того разу вона мала її при собі. І, як на біду, ця картка — єдина річ, яка, на думку поліції, мала допомогти встановити особу вбитої. А тому мене туди й потягли. Показали фотографію трупа й допитувалися, чи я не знаю цієї жінки. Допитували два настирливі агенти поліції. Я сказав, що не знаю. Збрехав.

— Чому?

— Як це чому? А що, краще було б, якби я сказав, що ми з тобою удвох додому повій викликали? Ти уявляєш собі, що сталося б, якби я так зробив? Ти що, з глузду з’їхав? Куди ділася твоя уява?

— Вибач, — сказав він щиро. — З головою трохи не все гаразд. І запитання моє не до речі. Я й сам міг би додуматись. А так дурницю утнув. То що сталося потім?

— Поліція не повірила жодному моєму слову. Вони ж професіонали, нюхом відчувають, коли хтось бреше. Цілих три доби наступали мені на горло. Так, щоб і закону не порушити і слідів на тілі не залишити. Добряче натерпівся. Адже вік уже не той, що колись. Ночувати не було де, довелось у буцегарні спати. Щоправда, при незамкнених дверях. Але ж замикай двері чи не замикай — буцегарня є буцегарнею. Там здуріти можна від безнадії та безсилля.

— Я знаю. Сам колись два тижні відсидів. І мовчав. Казали будь-що тримати язик за зубами — і я мовчав. Але було страшно… Два тижні сонця не бачив. Думав, ніколи звідти не вийду. Вони там людей дубасять так, ніби м’ясо пивною пляшкою відбивають. Знають, як домогтися, щоб людина їм піддалася. — Він пильно розглядав нігті на пальцях руки. — А ти що, три доби там просидів і нічого не сказав?

— А що ж тут дивного? Та хіба я міг спочатку відмагатись, а потім сказати: «А ви знаєте, насправді…»? Якби я так зробив, ніколи звідти не вибрався б. У такому разі нічого іншого не залишається, як до самого кінця повторювати те, що сказав уперше. Хоч би там що, вдавати, що нічого не знаєш.

Обличчя Ґотанди знову трохи перекосилося.

— Вибач, що я тебе познайомив із нею і тим самим утягнув у страшенно неприємну історію.

— Тобі нема за що просити вибачення, — відповів я. — Що було — те було. Тоді і я добре розважився. А що тепер —те тепер.Ти не винен в її смерті.

— Воно-то так… Та все-таки тобі довелося брехати поліції заради мене. Оберігати мене, а самому вскочити в халепу. Через мене. Бо цю кашу заварив я.

Я загальмував автомобіль перед світлофором і, дивлячись Ґотанді в очі, сказав найголовніше:

— Слухай, забудь про це. Викинь із голови. І не проси вибачення. Не дякуй. У тебе своя ситуація, і я це розумію. А моя проблема в тому, що я не зумів допомогти їм установити особу Мей. У неї, напевне, є рідня, і я хотів, аби того злочинця спіймали. Хотів розповісти їм усе, що знав. Але не міг. От що мене мучить. Мей не заслужила того, щоб померти безіменною. Хіба це не гірко?