Мати все - Дашвар Люко

— Іветто Андріївно, хай Лідуся до них піде. Це ж — таке! Це ж після Петра Григоровича перший чоловік, який до Платосика…

— Мовчи! — так люто шикнула Іветта, що няньку паралізувало.

Ліда розгублено стиснула кулачки.

— Ангеліна має рацію, мамо… Може, мені…

— Усе буде добре! — Іветта посміхнулася грізно. — Ти краще, Лідочко, розпитай Раєчку, чи їй подобається столиця? Невже тобі не цікава свіжа думка? Ми з Раєчкою сьогодні цілий день у місті провели.

Це був наказ. Ліда ступила крок до дівчини, Іветта опустилася в крісло, учепилася поглядом у двері Платонової кімнати. Що там? План був простий і ефективний. Так простимулювати Платонову активність, щоб надвечір син потроху збудився і вкотре заговорив про Раю. Іветта була впевнена: у присутності всієї сім'ї хутірська Джульєтта не пручатиметься. Для того й покликала доньку з її Дезінфікатором. А Платон утік!

«Як же я не врахувала, що Платон ніколи не спілкувався з живим чоловіком?.. Крім Петра Григоровича…» — краялося серце.

…Стас і Платон, як два турки, сиділи на килимі, із відвертою цікавістю розглядали один одного. «На дурника не схожий, — думав Стас. — І на Ліду теж геть не схожий. Наче і не брат із сестрою. Очі розумні. Ще красивішим став відтоді, як я його бачив. Змужнів. Босий…»

— Чому ти босий? — запитав.

— Щоби жити, — розважливо відповів Платон, і тим намалював на серці Дезінфікатора великий червоний хрест вселенського милосердя. Пручатися зайве. Стас і не намагався противитися несподіваному дивному хвилюванню.

— А хіба… не можна жити взутим?

— Не можна.

— Фігня! — Стас завівся. Тут не було повітря, і, як і чотири роки тому, він раптом відчув скажену задуху. — Якщо ти взуєшся, то вийдеш звідси. Хіба тобі не хочеться вийти на вулицю?

— Ні.

— Чому?

— Ходити треба по землі, а на вулиці землі нема.

— То і не біда. Зате ходити зручно.

— Біда, — мовив Платон затято. Запитав: — А ти знаєш таке слово — «вісон»?

Дезінфікатор згадав про Шнітке, підозріливо насупився:

— Композитор?

— Вісон. Літера «В». Вісон — дуже коштовна біла чи пурпурна матерія. Була в широкому вжитку в Древньому Римі та Древній Греції.

— Круто! А ти…

— Чому ти не приходив раніше?

— Справи, — знітився. Перевів стрілки. — А он там дівчина…

— Рая.

— Рая? Авжеж.

— Ми одружилися.

— Коли?

— Вночі, але це таємниця. Мама наполягає, щоб я став на коліно, мав квіти й обручку. Я думаю, це зайве, але мама…

Мама?! Ох, Стасові та мама у печінках.

— До чого тут твоя мама? Ти — доросла людина. Сам повинен вирішувати. Ти дівчину хоч… любиш?

Платон задумливо кивнув:

— Я її відчуваю.

— Та ні, чекай! То дурня. Любов…

— Любов — ідея, — перебив Платон. — Любов існує незалежно від людей. Люди… Вони воюють, воюють, аби тільки захопити цей трофей — любов. А на війні справедливості нема, доброї волі нема — тільки кров. Поки хоробрий своїм життям торує шлях, підлота головний трофей уже за пазуху кладе. А хоробрий усіх переміг, до скарбниці дорвався, дивиться — трофеї всі такі дрібні та негідні. А щось же треба взяти. Не дарма ж воював. Не з порожніми ж руками з битви повертатися. Любов — трофей битви. Годі шукати гармонію. Краще відчувати того, хто тобі потрібен.

— Філософія… — пробурмотів Стас безпорадно.

— Так. Найголовніше філософське питання в тому, хто з двох у любові вважає себе трофеєм, а хто — завойовником. Часто ролі змінюються. Як і оцінка самого трофею.

Стас приголомшено дивився в глибокі сині очі, відчував — тоне. «Ну наплів — півжиття розбиратися. Мабуть, книжок начитався: справжнього ж життя не знає. Звідки йому?»

— А ти чим займаєшся? — щоб відволіктися від незрозумілої теми.

— А ти? — запитав Платон.

— Хлорку продаю, — усміхнувся Дезінфікатор.

— Ля три справи зробити мушу. А тоді помру, — й собі всміхнувся хлопець. На Стаса подивився зі здивуванням: — А ти вже три справи зробив?

Стас відчув: ще мить, і на очі навернуться несподівані дитячі сльози. Хмикнув, обійняв Платона.

— Я… у процесі. Ти… Чуєш, Платоне! Ходімо зараз до нас у гості. Ну! А хочеш, я тебе на руках понесу?!

Платон мить подумав, раптом упевнено кивнув. Уже підхопився, та двері рвучко відчинилися. Із порога сяяла Іветта.

— Вечеря чекає, хлопчики…

— Добре, — сказав Платон і пішов до вітальні.