Мати все - Дашвар Люко

Він здригнувся. Відсахнувся, упав спиною на килим.

— Що це? — прошепотів. — Ти… Що ти робиш?

— Цілую тебе…

— Мене ніхто ніколи не цілував… так.

Що він каже? Та він бреше! Розкинувся на килимі і безсоромно бреше. За ним, певно, всі дівчата столичні впадають, бо він… А в голові — ясно. Він тепер — чоловік Раїн законний. Оце так обернулося. Не втратити б! Не втратити б, бо без нього тепер — не хоче. Цілувати?

Нахилилася до хлопця, всі ясні думки десь за спиною й лишилися. Білий день. Сонце в очі. Геть нічого не видно. А їй і не треба. Вона його… відчуває.

І — мед. І хотіла б різких рухів — не вийде. Тремтіла, розстібала білосніжну сорочку, укривала поцілунками Платонову шию, груди, руки… Безпорадно шепотіла подумки: «Я тебе люблю… люблю…». Він лежав на килимі. Напівголий, збентежений, здивований. Уперше за життя не робив геть нічого, та збудливе божевілля розливалося тілом, ширилося, як чума, підступало до очей зрадливими сльозами і тішило. Купало в невагомих хвилях… Жодних рвучких рухів. Не вийде. Тільки вже — досить! Занадто…

— Припини… — прошепотів відчайдушно.

Рая завмерла, опустила голову. Знов щось не так? Ніколи вона йому парою не стане… Усе тут у них інакше. Платон збуджено видихнув, сів на килимі, обома руками обхопив Раю, притис до себе.

— А можна, я тебе цілуватиму? Кажи — можна?

Вона кивнула, та замість сидіти колодою, раптом рвучко подалася до хлопця, припала вустами до його вуст.

Глиняний бичок — і той здивувався, хоч Платон із Раєю такою дозою ліків нагодували його, що мав би довіку спати. А він вирячив очиці: куди ті дурні люди поспішають? Чому так похапливо скидають одяг? Що їм за втіха — голими тілами одне одного обпікати і плакати, наче сльози ті опіки змиють?

— Я тебе люблю! — не втрималася Рая.

— Моя… Ти моя, — шепотів Платон.

Ліда зі Стасом покинули святкове застілля лише для того, щоб проводити Зоряну з Олегом. Усе дивувалися: ну ви й швидкі! І куди ви тепер? Надовго?

— За десять днів повернемося, — пообіцяла Зоряна.

— Який дивний збіг, — мовила Ліда. — Ви одружилися того ж дня, що і мій брат.

Чоловіки саме йшли до машини Олега. Зоряна обійняла Ліду, затримала на крок, зашепотіла на вушко:

— Пані Лідо. У вас неймовірний брат. Я повернуся, і ми ще поговоримо. Він не хворий. От повірте мені. Не знаю, як я це знаю, але переконана: йому не місце у чотирьох стінах. У нього крила. Йому потрібне повітря…

— Повертайся, Зорянко, — тільки й змогла вичавити з себе професорська донька.

Дивилася вслід Олеговій автівці, що мчала геть, усміхалася подумки: «От щасливі. Летять собі кудись, і ніщо їх не тримає. А нам… Треба повертатися до Платона. У нього сьогодні свято.

Цікаво, він усвідомлює, як тепер зміниться його життя? Треба сказати йому щось… обнадійливе».

— їдьмо додому, Лідо, — почула голос Стаса. Завмерла. Розгублено подивилася на чоловіка. У них є дім?

— А ти…

— Я — Станіслав Скакун. Чоловік Ліди Вербицької. Я її люблю. Ми живемо разом тут… неподалік, — Стас похмуро всміхнувся. — Тобі теж, як Платонові, все треба розтовкмачувати?

Ні! Зайве. І в очі Стасу можна не заглядати. То все Платон. Ліда раптом зрозуміла: то все Платон! Знайомство з братом змінило Стаса. І як вона не помічала того раніше?

Зірвалася, швидко пішла до «тойоти», ніби ще мить — і Стас поїде без неї.

Тієї ночі, вперше після свінґерського раю, Стас і Ліда спали в одному ліжку. Не бавилися. Усе сталося ще до того, як вони впали на простирадла. Ліда зайшла до ванної. Стас зазирнув. Хотів запитати про чай… Про традиційний вечірній чай. Побачив голу дружину, ковзнувся на мокрій підлозі. Вона подалася до нього інстинктивно — підтримати, щоб не впав. Він ухопився за неї, як за рятівну соломинку, затремтів, потяг Ліду на кахлеву підлогу… І що там не зрозуміти: ох і скучили одне за одним!

То була особлива близькість. Без слів, поцілунків і пестощів, ніби вони обоє просто перевіряли: чи зможуть знову бути разом після новорічних забав у лісовому готелі. Стас тихо гарчав від збудження, Ліда звично імітувала оргазм і жахалася власних думок. «А чому зі Стасом оргазму немає? — ображалася наївно, як дитина. — Так нечесно. Із тим же лисим — вийшло. З нелюбим! А зі Стасом…»

Опісля холодної підлоги — гарячий душ, гарячий чай, теплі простирадла. Стас швидко заснув. А Лідина душа змерзла — застудилася на тих кахлях. Професорська донька лежала поруч із Дезінфікатором, дивувалася тому, що думає не про коханого, а про брата. Певно, зараз Платон знову ґвалтує ляльку свою. Іншого не знає. Та й звідки. Хоч би ранок скоріше. У мами й Ангеліни запитати: як? Минулося без жахів і шарпанини? Ангеліна, певно, захреститься, забідкається. А мама не зуміє приховати гордості: домоглася, купила синові ляльку!