Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Мураками Харуки

Пробившись крізь смугу хаосу, я опинився голий у ліжку. Навколо цілковита темрява. Не те щоб непроглядна, та все-таки нічого не видно. Я сам. Обмацав навколо — нікого. Я самотній. Залишений знову самим на краю світу. «Юмійосі!» — закричав я щосили. Та насправді крику не чути. Тільки вийшло якесь хрипіння. Я спробував ще раз закричати, але цього разу щось клацнуло — і загорівся торшер. Кімнату залило світло.

Юмійосі була поряд. У білій блузці, спідничці та чорних туфлях. Сиділа на дивані й, приязно всміхаючись, дивилася на мене. На спинці стільця висів її жакет — як її друге «я». Напруження, яке сковувало мене, поступово слабкішало — ніби гайки хтось відпустив. Я помітив, що правою рукою міцно стискаю край простирадла. Я відпустив його і витер піт із обличчя. «Цікаво, чи я на цьомубоці? — подумав я. — А це світло — справжнє?»

— Послухай, Юмійосі! — гукнув я хрипким голосом.

— Що?

— Ти справді тут?

— Звичайно, — відповіла вона.

— І нікуди не зникла?

— Нікуди не зникла. Люди так просто не зникають.

— Я бачив сон, — сказав я.

— Знаю. Я дивилася на вас. Як ви спали, бачили сон і мене кликали. Дивилася в темряві… Послухайте, а ви бачите в темряві, якщо сильно придивитеся?

Я зиркнув на годинник. Незабаром четверта ранку. Недалеко до світанку. Коли думки стають глибшими і звивистими. Від холоду я задубів. Невже все це мені снилось? У темряві спочатку зник Чоловік-Вівця, потім — Юмійосі. Я чітко пригадав тодішню безнадійну самотність людини, якій нема куди подітися. Пригадав дотик рук Юмійосі. Це відчуття і досі мене не покинуло. Воно реальніше за звичну реальність, яка повністю до мене ще не повернулася.

— Послухай, Юмійосі, — сказав я.

— Що?

— Чому ти одяглася?

— Захотілося подивитися на вас, коли я одягнена, — відповіла вона. — Чомусь.

— Може, ще раз роздягнешся? — спитав я. Я хотів переконатися, що вона справді-таки існує. І що тут — цей світ.

— Звичайно, — відповіла вона. Зняла годинник і поклала на стіл. Роззула туфлі й поставила їхрядочком. Розстебнула один за одним ґудзики на блузці, стягла панчохи, спідничку — і все акуратно поскладала. Зняла окуляри і, як завжди, із легким стуком поклала на стіл. Босоніж пройшла через кімнату, легко підняла вовняну ковдру й лягла біля мене. Я міцно пригорнув її до себе. Теплу, гладеньку. Із цілком реальною вагою.

— Не зникла, — сказав я.

— Звичайно, — відповіла вона. — Я ж казала — люди так просто не зникають.

«Невже це правда? — думав я, обіймаючи її. У цьому світі будь-що може статися. Він дуже крихкий і небезпечний. У ньому можливе все. А в тій кімнаті смерті залишився ще один скелет. Чоловіка-Вівці? Чи, може, він призначений для того, щоб я пережив іще чиюсь смерть? А може, це мій скелет? Сидить у темній кімнаті, далеко-далеко звідси, й чекає, коли я помру…» Раптом здалека долинули звуки старого готелю «Дельфін». Наче гудки нічного потягу, принесені вітром. Проскреготав, піднімаючись угору, ліфт і зупинився. Хтось пройшов коридором. Хтось відчинив двері, хтось зачинив двері… Це — старий готель «Дельфін». Я його відразу впізнав. Усе в ньому скрипіло і деренчало від старості. Я належав йому. Хтось у ньому плакав. Плакав за тим, за чим я не міг плакати.

Я поцілував повіки Юмійосі.

Вона солодко спала в моїх обіймах. А я не міг заснути. Як у висохлому колодязі, в мене не залишилося жодної краплі сну. Я тримав її ніжно в обіймах та іноді мовчки плакав. Плакав за тим, що вже втратив, і за тим, чого ще не втратив. Та насправді плакав недовго. М’яке й тепле тіло Юмійосі в моїх руках своїм пульсом відстукувало час. А час відтворював реальність. Потім настав ранок. Я підвів голову й пильно стежив, як із реальним плином часу поволі обертаються стрілки будильника. Зовсім помалу, та без упину. Юмійосі дихала мені в плече й залишала на ньому теплий вогкий слід.

« Реальність, — подумав я. — Я тут і залишуся».

Коли стрілки годинника показали сьому, з вікна в кімнату полилося літнє ранкове світло й намалювало на підлозі перекошений квадрат. Юмійосі міцно спала. Я тихенько відгорнув на її голові волосся й поцілував у вухо. «Що ж їй сказати?» — думав я хвилини три-чотири. Можна по-різному привітати. На світі існує стільки різних способів. Стільки виразів. Та чи я зможу як слід висловитися? Чи зможу коливанням повітря передати найзаповітніше? Я перепробував подумки кілька висловів. І з-поміж них вибрав найпростіший.