Чудеса в Гарбузянах - Нестайко Всеволод Зиновьевич

— "Мерседес"... Західнонімецький...— прошепотів побілілими вустами Сашко Циган. Хлопці не сперечалися. Сашко Циган, ви ж пам'ятаєте, на машинах знався, як ніхто и Гарбузянах.

Лисуватий іноземець приставив фотоапарат до ока й почав клацати. А старий "ковбой" ходив у цей час по подвір'ю, щось говорив, розмахуючи руками, і показував то в один бік, то в інший. Мабуть, щось доводив, пояснював лисуватому.

Хлопців вони не бачили, бо ті були ще далеченько та її придорожні кущі затуляли їх.

Що треба було іноземцям у глухому кутку села, серед позабиваних старих хат, у яких уже ніхто не жив? Що вони тут фотографують? Це ж не військовий об'єкт, не секретне підприємство...

І раптом блискавкою спалахнула в Марусиковій голові думка: для пропаганди! Антирадянської пропаганди! Щоб надрукувати ці знімки в західній пресі і розтрубити на весь світ: от, мовляв, у яких халупах живуть радянські колгоспники, от які в них занедбані, зарослі бур'янищем садки, городи й подвір'я. Дарма, що ніхто тут уже не живе, що не сьогодні-завтра все це знесуть. Під знімками буде підписано, що нікого вдома нема, бо всі, і старі й малі, з ранку до ночі каторжно працюють на державних ланах, не маючи ні сил, ні часу обробити власну ділянку...

Захлинаючись, пошепки Марусик виклав усе це друзям.

Хлопці якусь хвилю мовчали, вражені цілковитою імовірністю такого припущення.

— І це ж вибрали момент, коли в селі нікого нема — ні людей, ні начальства,— просичав Сашко Циган.

— А ти думав! Бач, які... супери! Це тобі не наш "диверсант" Сергій, на якого ми казна-що думали, а він... Це вже справжні...— Марусик був гордий, що саме йому стрельнуло, що саме він, а не Сашко Циган додумався до такого.

— А той старий, може, й воював на нашій землі. Щось, дуже він упевнено руками розмахує. Наче в себе вдома. Наче все тут знає,— висловив припущення Сашко Циган.

— Точно! — сказав своє слово нарешті й Журавель.

І справді, старий іноземець у ковбойському капелюсі поводився так, наче місцевість йому була добре знайома, і, розповідаючи щось лисуватому, весь час ходив по подвір'ю і щось показував. Раптом старий зупинився, рвучко зняв з голови капелюх і підніс до очей руку.

Хлопці здивовано перезирнулися. Плаче він, чи що?

Але то було всього лише мить.

Старий знову надів капелюх, підійшов до машини, одкрив багажник, і вони з лисуватим почали порпатися в багажнику, щось перекидаючи і дістаючи.

Скориставшися з того, що невідомі стояли до них спинами, хлопці один за одним, скрадаючись попід придорожніми кущами, підбігли ближче і зайняли зручний спостережний пункт — за старим парканом, неподалік від подвір'я, де були чужаки.

Придався недавній досвід — саме звідси вони стежили за Бобинцем і Бобешком.

Прибулі тим часом дістали з багажника два розкладних стільці, газову плитку з балоном, каструлю, чайник, велику білу сумку-холодильник з продуктами, разклали це все на землі і заходилися готувати сніданок.

Потім старий ще за чимось поліз у багажник і, перекладаючи в ньому речі, витяг широку гостролезу лопату з червоним держаком.

І тут...

— Ой! — стиха ойкнув Марусик і одразу затулив рукою рота.— Ой, хлопці!...— зашепотів він схвильовано.— А може... може, вони як ота місіс Гапка... і... і Фішер?

Хлопці пороззявляли роти.

...Тут я змушений перервати свою розповідь і разом з вами перенестися у минуле, років на двадцять назад, коли ні вас, ні наших героїв ще не було на світі, а Липки ще не були безлюдні, як тепер... Тоді сталася тут пригода, про яку люблять розповідати на посиденьках наші гарбузянці і яку, звичайно, Марусик, Журавель і Сашко Циган прекрасно, в усіх подробицях знали змалку, бо чули безліч разів.

Але, оскільки ви її ще не чули, я дозволю собі вам переповісти.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

в якому йдеться про справи далекі і навіть дуже далекі як у часі, так і в просторі.

...По сусідству з дідом Коцюбою жила тоді родина Бойків — Петро Васильович, його дружина Катерина Семенівна та їхня дочка Люба, вісімнадцятилітня чорноброва красуня.

Петро Васильович був знатний механізатор, передовик, портрет його висів на Дошці пошани. Катерина Семенівна, доярка, змагалася з чоловіком і частенько, бувало, красувалася на Дошці пошани поряд з ним. Люба трудової слави батьків ще не досягла, але і її портрети раз у раз з'являлися на сторінках районної газети (не стільки, правда, через показники в праці, скільки через те, що фотокореспондент був у неї закоханий).