Чудеса в Гарбузянах - Нестайко Всеволод Зиновьевич

Але ні Марусик, ні Журавель навіть не поворухнулися.

— Ну гаразд. Десять хвилин на перепочинок.

Проте й через двадцять хвилин хлопці не піднялися. Лише десь за півгодини Сашко Циган спромігся підняти їх. І де в нього бралася та енергія?!

Посеред двору горіло вогнище. Іноземці сиділи навколо нього й говорили. І знову більше говорив старий "ковбой", а ті двоє слухали і лише іноді докидали пару слів. Нічого копати, здається, вони й не збиралися.

— Дивно,— знизав плечима Сашко Циган.— По-моєму, їм давно можна було б і починати.

— Це вони хочуть збити нас з пантелику,— сказав Марусик.— Вони ж бачили Журавля. І підозрюють, що якась пацанва за ними стежить. От і вирішили дотягти до глибокої ночі.

Журавель промовчав.

— Може... Може, й чекають, щоб поснули,— погодився Сашко Циган.— Але не на тих напали. Ходімо!

Між подвір'ям, де жили колись старі Кандиби, і подвір'ям

покійної Степаниди Неварикаші (тієї самої, пам'ятаєте, що, як і Павлентій, була понятого, коли шукали скарб) Липська вулиця була найвужча. Найвужча і найвибоїстіша. Тут і без того завжди застрявали підводи, а в негоду буксували машини.

Кращого місця для перепони й не знайдеш.

Тим паче, вулиця звідси починала підйом на горбок, а вже далі спускалася до липового гаю.

Тому іноземцям зовсім не було видно, що тут робиться.

— Ну, давайте! Дружно! Не розслаблятися!— закомандував Сашко Циган, коли вони, знову ж таки городами, в обхід, дісталися сюди.

— Але, хлопці...— сказав раптом Журавель, чухаючи потилицю.— Вам добре, у вас дома нікого, а мої мати й бабуся там уже, мабуть, панікують, думають, що ми потопилися. Ніхто ж так пізно рибу не ловить.

— То що ти пропонуєш?— скривився Сашко Циган,

— Ну, піти, покрутитися, повечеряти, вдати, наче йдемо на горище спати, а самим сюди.

— Тобі тільки вечеря в голові! Ні! Спершу перекопаємо,

а вже тоді...

— Нема питань!— підтримав Сашка Цигана Марусик.—

А то будемо вечеряти, а вони...

— Ну гаразд,— погодився Журавель.— Тільки давайте швидше, а то...

Але завжди, коли хочеться швидше, коли треба швидше, виходить навпаки. Це вже закон.

Журавель так старався, що держак його заступа раптом — хрусь!— і зламався. Не без того, правда, що був він уже й надламаний. Але ж треба, щоб саме зараз...

Журавель аж плюнув спересердя. Лагодити заступ у темряві без інструменту годі було й думати.

— Їсти менше треба!—прошипів Сашко Циган.— А то таку силу наїв, що все ламаєш.

Журавель тільки винувато зітхнув. Два заступи — звичайно, не три. Справи пішли рівно на третину повільніше. Журавель підбігав то до одного, то до другого:

— Дай покопати. Ти вже втомився. Дай! Але пі один, ні другий не давали.

— Одійди.

— Не заважай.

Журавель на хвилину відходив, а потім знову починав:

— Дай! Ну диви, як ти вже сопеш.

— Знаєш, біжи додому,— сказав Сашко Циган.— Справді, там уже хвилюються. А ми потім.

— Ні!— замотав головою Журавель.— Без вас не піду. Дай я покопаю.

— Ще один хочеш зламати? Пусти! Ну, пусти, кажу! Все одно ж не дам.

Ех! Яка ж то мука дивитися, як друзі працюють, а ти стоїш, нічого не робиш. Бо нема інструменту. Велике діло інструмент.

— Ну дайте... Ну!

Марусик перший зглянувся. Бо таки стомився.

— На вже. Покопай трохи.

Журавель схопив заступ з таким азартом, наче то був цінний подарунок.

Хвилин за двадцять, коли Марусик відпочив, дозволив підмінити себе й Сашко Циган.

У небі вже давно спалахнули зірки і молодий місяць срібним вітрилом виплив на неосяжний небесний простір.

— Ну все! Годі!— сказав нарешті Сашко Циган. Незважаючи на втому до Бамбурів бігли бігом. Мати й бабуся стояли біля воріт.

— Ну, слава богу!— сплеснула руками бабуся, здаля побачивши хлопців.

Мати мовчала, поки не підійшли.

— О! Оце така рибалка? Замість вудочок заступи,— усміхнулася мати.— Що це за риба ниньки пішла? Не підводна, а підземна якась. Що за сорт? Як називається?

— Та ми... ми черв'яків копали,— затинаючись, сказав Журавель.

— У три заступи. І так, що аж зламали одного?— спитала бабуся.

— Та то вони, мабуть, скарб шукали.. Еге ж, синку? Журавель одвернувся. Не любив він брехати матері.

— От які ж ви! Од вас не сховаєшся,— замість Журавля відповів Сашко Циган.— Шукали. Правда. Але...— Він зітхнув і розвів руками.

— Ех ви, копачі!— лагідно промовила мати, куйовдячи синові волосся (вона була задоволена власною кмітливістю).— Ну, біжіть вечеряти, а то вже все перестоялося.