451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей

Монтег поглянув на карти, що тримав у руці:

— Я… я задумався. Згадав пожежу на минулому тижні й того чоловіка, чию бібліотеку ми спалили. Що з ним сталося?

— Він волав, як несамовитий, і його відвезли до божевільні.

— Але ж він не божевільний!

— Кожен, хто вважає, що можна обдурити уряд і нас, божевільний.

— Я намагався уявити, — вів далі Монтег, — що відчуває людина в такій оказії. От коли б, приміром, спалювали наші будинки й наші книжки?

— У нас немає книжок.

— А якби були?

— Може, у вас є?

Бітті повільно опустив і підвів повіки.

— Ні. — Монтег глянув поверх голови гравців на стіну, де висіли друковані на машинці списки заборонених книжок. Їхні назви стрибали в полум’ї, коли цілі віки щезали під ударами його сокири й палали, змочені гасом — не водою! — з шланга в його руках. — Ні. — І ніби відчув легесенький доторк прохолодного вітру, що здійнявся у вентиляційній решітці вдома й війнув прохолодою йому в обличчя.

Потім знову побачив самого себе в зеленому парку, де він розмовляв зі старим чоловіком, а в парку теж дув холодний вітер.

Монтег трохи повагався, а тоді мовив:

— Чи воно завше… чи завите було так, як тепер? Пожежні станції, наша робота? Тобто, я маю на оці, колись, давно-давно…

— Колись, давно-давно! — вигукнув Бітті. — Що це за балачки?

“От я дурний, — подумав Монтег, — я ж сам себе виказую!”

На минулій пожежі йому нагодилася книжка дитячих казок, він прочитав лише рядок…

— Я хочу сказати, — провадив він далі, — в давні часи, коли будівлі ще не були вогнетривкими… — Нараз йому здалося, ніби то не він промовляє ці слова, а чийсь інший, набагато молодший голос. Він тільки розтуляв вуста, говорила ж за нього Клариса Маклелен. — Хіба тоді пожежники не гасили пожежі замість розпалювати їх?

— Оце так-так! — Стоупмен і Блек разом вихопили з кишень пожежні статути й поклали перед Монтегом. Окрім правил, у них була вміщена коротка історія пожежних команд Америки. І Монтег прочитав добре знайомі рядки:

“Правило І. На сигнал тривоги виїжджати негайно.

2. Швидко розпалювати вогонь.

3. Усе спалювати дотла.

4. Негайно повертатися до пожежної станції.

5. Бути напоготові до нових сигналів тривоги”.

Всі дивилися на Монтега. Він не ворухнувся.

Раптом пролунав сигнал тривоги.

Закалатав дзвін під стелею, відбиваючи належні двісті ударів. Чотири стільці миттю спорожніли. Карти снігопадом війнули на підлогу. Мідна жердина затремтіла. Люди зникли.

Монтег сидів. Унизу закашляв і ожив жовтогарячий дракон.

Монтег підвівся і, наче вві сні, спустився по жердині вниз.

Механічний пес підскочив у своїй буді, очі запалали зеленим вогнем.

— Монтег, ви забули шолом!

Він схопив шолом, що висів на стіні, вибіг, стрибнув у машину, і вона помчала, а нічний вітер розносив навсібіч виття сирени й могутній гуркіт металу.

Це був потрісканий триповерховий будинок у старій частині міста. Йому було не менше ста років, але свого часу його вкрили, як і решту будинків, вогнетривкою плівкою, і, здавалося, лише завдяки цій запобіжній шкаралупі він ще животів.

— Приїхали!

Двигун пирхнув і зупинився. Бітті, Стоунмен і Блек уже бігли по тротуару, незграбні й потворні у своїх грубих вогнетривких комбінезонах. Монтег подався слідом за ними.

Вони розтрощили вхідні двері й схопили жінку, дарма що та й не намагалася тікати чи ховатися. Вона стояла, розгойдуючись з боку в бік, втупившись у порожнечу стіни, ніби її оглушили жахливим ударом по голові. її вуста безгучно ворушились, а в очах застиг такий вираз, ніби вона силкувалася щось пригадати; нарешті пригадала і вуста заворушилися знову:

— “Будьте мужнім, мастере Рідлі. Божою милістю ми сьогодні засвітили в Англії таку евічку, якої, я певен, ніколи не загасити”.

— Досить! — сказав Бітті, — Де вони?

З приголомшливою байдужістю він дав жінці ляпаса й повторив запитання. Стара перевела погляд на Бітті.

— Ви знаєте, де вони, а то б вас тут не було, — проказала вона.

Стоунмен простяг карту грилоні з копією телефонограми на звороті:

“Є підстави підозрювати горище будинку № 11, Елм-стріт, Сіті. Е. Б.”

— Це, певпе, пані Блейк, моя сусідка, — мовила жінка, глянувши на ініціали.

— Гаразд, хлопці, ставайте до роботи!

За мить пожежники бігли по сходах крізь цвілу пітьму, вимахували сріблястими сокирками перед дверима — які, до речі, були не замкнені — спотикалися, галасували, наче ватага шкідливих хлопчаків.