451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей

“Боже мій, — подумав Монтег, — а й справді сигнали тривоги надходять лише вночі. І ніколи вдень! Чи не тому, що вогонь гарніший вночі? І вистава цікавіша?”

На червоному обличчя Бітті, який зашпортавсь у дверях, проступив страх. Рука жінки судомно стискала сірник. Саму ж її вкутували випари гасу.

Книжка, яку Монтег заховав під пахву, калатала в груди, немов серце.

— Ідіть, — промовила жінка, і Монтег відчув, що мимохіть задкує до дверей слідом за Бітті, тоді сходами вниз, через лужок, де наче слід зловісної змії, тяглася смужка гасу.

Жінка вийшла за ними, зупинилась на ґанку і зважила їх спокійним поглядом, але в цьому спокої виразно відчувався осуд.

Бітті клацнув запальничкою, наміряючись підпалити будинок.

Але він запізнився.

Монтегові перехопило подих — жінка на ґанку кинула на них презирливий погляд і тернула сірником об поруччя.

З будинків на вулицю вироїлися люди.

Назад поверталися мовчки, не дивлячись одне на одного. Монтег сидів попереду, разом з Бітті та Блеком. Вони навіть не запалили своїх люльок, лиш дивилися на дорогу. Потужна “саламандра” круто повернула за ріг і помчала далі.

— Рідлі, — нарешті промовив Монтег.

— Що? — перепитав Бітті.

— Вона сказала “мастер Рідлі”. Коли ми ввійшли, вона пробурмотіла якісь дивні слова: “Будьте мужнім, мастере Рідлі”. І ще щось… щось іще…

— “Божою милістю ми сьогодні засвітили в Англії таку свічку, якої, я певен, ніколи не загасити”, — промовив Бітті.

По цих словах Стоунмен і Монтег ошелешено зирнулп на брандмейстера. Бітті потер підборіддя.

— Чоловік на ймення Латімер сказав це чоловікові, якого звали Ніколас Рідлі, коли їх за єресь спалювали живцем на багатті в Оксфорді шістнадцятого жовтня тисяча п’ятсот п’ятдесят п’ятого року.

Монтег і Стоунмен знов перевели очі на дорогу, що швидко бігла під колесами машини.

— Я геть напханий всякими уривками й висловами, — сказав Бітті. — Та й більшість орандмепстерів так само. Інколи собі дивуюсь… Не ловіть гав, Стоунмене!

Стоуіімгц загальмував.

— Хай йому грець! — вигукнув Кілі. — Проскочили свій поворот.

— Хто там?

— Я, хто ж іще! — озвався з темряви Монтег.

Він щільно причинив двері й прихилився до них спиною.

Помовчавши, дружина нарешті сказала:

— Ввімкни світло.

— Мені воно не потрібне.

— Тоді лягай спати.

Монтег чув, як Мілред нетерпляче засовалася на ліжку; зарипіли пружини матраца.

— Ти п’яний? — запитала вона.

Отже, все почалося з його руки. Він відчув, що його руки, спочатку одна, а потім друга, розстебнули куртку, зняли її й кинули на підлогу. Штани повисли в руках, ніби над прірвою, й провалилися в пітьму. Кисті його рук уражені хворобою, невдовзі зараза охопить руки цілколі. Він аж наяву бачив, як отрута діє на зап’ястки, піднімається до ліктів і плечей, перекидається, мов іскра, з лопатки на лопатку. Його руки стали жадібними. Ця жадібність передалась очам: нестерпно закортіло дивитися на що-небудь, байдуже на що саме, аби дивитися.

— Що ти там робиш? — байдуже запитала дружина.

Намагаючись зберегти рівновагу, він стискав книжку холодними вологими пальцями. Через якусь хвилю дружина знов озвалася:

— Ти ще довго стовбичитимеш отак посеред кімнати?

Він щось пробурмотів.

— Що? — перепитала вона.

І цього разу у відповідь якесь нерозбірливе бурмотіння.

Спотикаючись, Монтег помацки дістався до свого ліжка, незграбно запхнув книжку під холодну подушку й сам упав на постіль. Мілред злякано скрикнула. Йому ж здавалося, що вона десь далеко, в протилежному кінці спальні, а його ліжко наче сніжний острів посеред пустельного моря. Дружина промовила до нього, говорила щось довго-довго, про те про се, але для нього це були тільки слова, слова, що нагадували белькотіння дворічного малюка, яке він чув колись у домі свого приятеля — приємні звуки, однак позбавлені всякого глузду.

Монтег не відповідав, а коли з його вуст знов зірвався невиразний стогін, Мілред підвелась, підійшла до його ліжка, нахилилась і поклала руку йому на чоло. Монтег знав: коли Мілред забере руку, долоня буде волога.

Пізніше, вночі, він подивився на Мілред. Вона не спала. В повітрі ледь чутно бриніла мелодія — у вухах Мілред знову сиділи “Черепашки”, і знову вона слухала далекі голоси з далеких країв, а її широко розплющені очі вдивлялись у темні глибини стелі, що нависала над нею.