Під куполом - Кинг Стивен

Реакція Розі була миттєвою.

— Енсі, вимкни все світло, тільки в кухні залиш. Зараз же. І термостат обігрівача перемкни на п'ятдесят. — Вона подумала. — Ні, вимкни його зовсім.

Барбі усміхнувся, показавши їй великого пальця. Вона второпала. Не кожен у Міллі здатен був на це. Не кожному в Міллі вистачило б розуму.

— Гаразд. — Проте Енсон виглядав збентеженим. — То ти гадаєш, що до завтрашнього ранку… чи принаймні до полудня?…

— По телевізору збирається особисто виступити Президент Сполучених Штатів, — нагадав Барбі. — Опівночі. На які думки тебе це наштовхує, Енсі?

— Я думаю, таки треба вимкнути світло, — відповів той.

— І термостат, не забудь, — нагадала йому Розі. Хлопець пішов, і вона звернулася до Барбі: — Те саме я зроблю і в себе, як піднімуся нагору. — Удовиця вже більше десяти років, вона жила над своїм рестораном.

Барбі кивнув. Перевернувши одну з паперових серветок-підстилок («Чи відвідували ви 20 визначних природних місцин штату Мейн?»), він щось вираховував на її зворотному боці. З того моменту, як постав бар'єр, згоріло від двадцяти семи до тридцяти галонів пропану. Отже, в залишку маємо п'ятсот сімдесят. Якщо Розі зможе зменшити його споживання до двадцяти п'яти галонів на день, теоретично вона здатна протриматися три тижні. Якщо зменшити до двадцяти галонів на день — чого вона, певне, зможе досягти, якщо закриватиме заклад між сніданком і ланчем, а потім ще робитиме перерви між ланчем і вечерею — протриматися можна майже місяць.

«І цього достатньо, — подумав він. — Бо якщо через місяць це місто все ще буде закритим, у ньому все одно вже не залишиться чого готувати».

— Про що ти думаєш? — спитала Розі. — І що то за цифри? Я не розумію, що вони означають.

— Бо ти дивишся на них догори ногами, — пояснив Барбі, зрозумівши, що більшість людей у Міллі схильні саме до такого бачення. Це були ті цифри, на які нікому не схотілося б дивитися прямо.

Розі обернула серветку з принагідними підрахунками Барбі до себе. Сама перерахувала цифри. А тоді підняла голову і подивилася на нього, вражена. Якраз у цю мить Енсон вимкнув майже все освітлення, і вони втупилися одне в одного в мороці, який — принаймні для Барбі — виглядав жахливо переконливим. Неприємності можуть бути серйозними.

— Двадцять вісім днів? — перепитала вона. — Ти гадаєш, ми мусимо розраховувати на чотири тижні?

— Я не знаю, мусимо чи не мусимо, але, коли я був в Іраку, хтось подарував мені «Маленький червоний цитатник» товариша Мао. Так я носив його завжди в кишені і прочитав від дошки до дошки. У багатьох його висловах більше сенсу, ніж у наших політиків у їхні найпритомніші моменти. Серед тих його фраз, що застрягли мені в голові, є й така: «Сподівайся на погожі дні, але будуй дамби». От я й гадаю, що саме це ми, тобто ти…

— Ні, ми, — заперечила вона, торкаючись його зап'ястка. Перевернувши руку, він приплеснув своєю долонею по її долоні.

— Гаразд, ми. Гадаю, саме таким чином нам і треба все розпланувати. Тобто зачинятися на проміжні години, економно використовувати печі — ніяких цинамонових рулетів, хоча я, як і будь-хто, люблю їх — і ніякої посудомийної машини. Вона стара і жере забагато енергії. Знаю, Доді з Енсоном не сподобається ідея мити посуд вручну…

— Не думаю, що нам варто розраховувати на те, що Доді скоро повернеться, та й взагалі хоч колись. Тепер, коли її мати мертва, — зітхнула Розі. — Хочеться вірити, що вона дійсно поїхала до Оберна повештатись по крамницях. Хоча, гадаю, про це буде надруковано в завтрашніх газетах.

— Можливо.

Барбі не уявляв собі, як багато інформації потрапить в Честер Мілл або вийде звідси, якщо ця ситуація не вирішиться швидко, і бажано, щоб іще й із якимсь раціональним поясненням. Мабуть, небагато. Він подумав, що їх скоро накриють легендарним Конусом Тиші Максвела Смарта^[73], якщо цього вже не сталося.

До столу Барбі й Розі повернувся Енсон. Він уже був у куртці.

— То я вже піду собі, Розі?

— Авжеж, — відповіла вона. — До завтра о шостій?

— Чи не запізно буде? — посміхнувся він і додав: — Та ні, я не скаржуся.

— Ми відчинятимемо пізніше, — вона завагалася. — І робитимемо перерви між годівлями.

— Правда? Класно, — він перевів погляд на Барбі. — У тебе є де переночувати сьогодні? А то можеш до мене. Сейда поїхала в Деррі^[74] відвідати батьків.