Під куполом - Кинг Стивен

— Агов, дітки, — весело гукнула вона на нижній поверх. Toujours gai^[434], ось вона яка. — Погортайте поки що книжечки, там є з картинками, я спущуся за хвильку!

До підніжжя сходів підійшов Терстон.

— Нам треба вже поспі… — Побачив її лице й осікся. Вона покликала його кивком.

— Мамо, — погукала її Дженні, — можна ми вип'ємо останню «Пепсі», якщо я з усіма поділюся?

У звичайний час і мови не могло б йти про содову так рано-вранці, але тепер вона дозволила.

— Можна, тільки не обляпайтеся там.

Терсі піднявся до половини сходів.

— Що трапилось?

— Говоріть тихіше. Тут був коп. Картер Тібодо.

— Великий, високий, з широкими плечима?

— Так, він. Приходив мене допитувати…

Терсі зблід, і Лінда зрозуміла: він пригадав, що був гукнув їй з двору, вважаючи, що вона в хаті сама.

— Гадаю, у нас все гаразд, — сказала вона. — Але я хотіла б, щоб ви перевірили, чи він дійсно пішов. Він приходив пішки. Подивіться на вулиці й на задньому дворі за паркан зазирніть до наших сусідів Едмандсів. Мені треба перевдягти штани.

— Що він з вами робив?

— Нічого! — прошипіла вона. — Підіть переконайтеся, що він пішов, і якщо так, ми притьмом к чорту вшиваємося звідси.

20

Пайпер Ліббі відпустила коробочку й сіла тут же, дивлячись на місто з повними сліз очима. Вона думала про всі ті нічні молитви до Несьогосвітнього. Вона зрозуміла, що то було не що інше, як недотепний, школярський жарт, і той жарт, як тепер з'ясувалося, обернувся проти неї. Несьогосвітнє було поряд. От лишень воно було не Богом.

— Ви їх бачили?

Вона здригнулася. Поряд з нею стояла Норрі Келверт. Така стоншена на вигляд. Постаршала також, і Пайпер помітила, що дівчинка виросте гарною. Для хлопчаків, з якими товаришує, вона, либонь, уже красуня.

— Так, любонько, бачила.

— Значить, Барбі з Расті праві? Люди, котрі на нас роздивляються, це діти?

Пайпер замислилась: «Може, мале малого впізнає».

— Я не певна на всі сто відсотків, любонько. Спробуй сама.

— Йо? — поглянула на неї Норрі.

І Пайпер, сама не відаючи, на добре чи на зле робить, кивнула їй: «Так».

— Якщо я… ну, дивно поводитимуся, чи там щось таке, ви мене відтягнете?

— Так. Але не треба, якщо не хочеш. Не сприймай це як виклик.

Але для Норрі це був саме виклик. А ще їй було цікаво. Вона опустилась на коліна серед високої трави і міцно вхопилася з обох боків за коробочку. Її вмент пройняло. Голова Норрі відкинулась назад так різко, що аж Пайпер почула, як з кістяним тріском хруснули шийні хребці дівчинки. Вона хотіла було її вхопити, але тут же опустила руки, побачивши, що Норрі розслабилась. Підборіддям вона вперлася собі в груди, а очі, котрі заплющились, коли її пронизало шоком, знову розплющилися. Затуманені, нетутешні.

— Навіщо ви це робите? — промовила вона. — Навіщо?

По руках у Пайпер побігли мурашки.

— Скажіть мені! — з ока в Норрі викотилася сльозинка, впала на коробочку, зашипіла і випарувалась. — Скажіть!

Потягнулася тиша. Вона здалася дуже довгою. А потім дівчинка відірвалася і похилилася назад, поки не вперлася сідницями собі в п'ятки.

— Діти.

— Точно?

— Точно. Скільки їх там — сказати не можу. Там усе змінюється. На них шкіряні шоломи. Вони лихословлять. На них спеціальні окуляри і вони крізь них дивляться в свою коробочку. Тільки їхня схожа на телевізор. Вони бачать повсюди, по всьому місту.

— Як ти це взнала?

Норрі безпорадно похитала головою.

— Сама не знаю, тільки знаю, що це правда. Вони погані діти, з лихослівними, брудними балачками. Я ні за що більше не доторкнуся до цієї штуки. Мене немов у грязюці викачали, — почала вона плакати.

Пайпер обняла дівчинку.

— Коли ти питала їх, навіщо вони це роблять, вони тобі щось відповіли?

— Нічого.

— А вони тебе чули, як ти гадаєш?

— Чули. Просто їм байдуже.

З-за їхніх спин почулося рівномірне, пульсуюче молотіння, воно гучнішало. З півночі, ледь не торкаючись верхівок дерев на боці ТР-90, наближалися два транспортних гелікоптери.

— Навіщо вони так наближаються до Купола, вони ж можуть розбитися, як той літак! — скрикнула Норрі.

Вертушки не розбились. Досягши визначеної безпечною для польотів відстані двох миль, вони почали знижуватися.

21

Кокс розказав Барбі про стару покинуту дорогу, що вела від саду Маккоя до межі з ТР-90, і висловив думку, що вона ще годиться для проїзду. Тієї п'ятниці, десь о сьомій тридцять ранку Барбі, Расті, Роммі, Джулія і Піт Фрімен вирушили по ній машиною. Барбі вірив Коксу, але не настільки, щоб цілком довіряти знімкам старого, розбитого тракторами й ваговозами путівця, зробленим з висоти двісті миль, тому вони взяли фургон, украдений Ерні Келвертом зі стоянки Великого Джима Ренні. Цієї машини, якщо вона десь застрягне, Барбі був цілком не проти здихатись. Піт був без камери; його цифровий «Нікон» перестав працювати після того, як він наблизився до коробочки.