Під куполом - Кинг Стивен

Телевізор усе ще працює. Вульф Бліцер неприховано тривожним тоном запитує:

— Що це було? Андерсоне Купер? Кенді Кравлі? Чеде Маєрс? Соледад Обраєн?^[457] Хто-небудь із вас знає, що це збіса таке? Що це відбувається?

Біля Купола найактуальніші телезірки Америки оглядаються, показуючи камерам свої спини, і, прикриваючи дашками долонь очі, вдивляються в місто. Одна з камер швидко панорамує, на мить показуючи монструозну колону чорного диму й завихрення уламків на горизонті.

Картер підхоплюється на ноги. Великий Джим хапає його за зап'ясток.

— Одним оком, — каже Великий Джим. — Тільки щоб побачити, наскільки все зле. І зразу ж вертай свою сраку назад, сюди. Нам, можливо, доведеться спуститися до протиатомного сховища.

— Окей.

Картер мчить угору сходами. Він біжить по коридору, і під його підошвами тріщать уламки скла з передніх дверей, які геть випарувалися. Побачене ним з ґанку настільки не відповідає всьому, що він міг собі уявити, що його немов закидає назад у дитинство, і на мить він застигає на місці, думаючи: «Це як найбільша, найжахливіша завірюха з усіх, які коли-небудь траплялися, тільки ще гірше».

У небі на заході вирує червоно-помаранчеве пекло в облозі хвилястих хмар найглибшого ебенового кольору. У повітрі вже смердить горілим скрапленим газом. Гуркіт такий, немов на повну потужність працюють з десяток прокатних станів.

Прямо над ним у небі темно від сполоханих птахів.

Погляд на птахів — тварин, котрим нема куди втікати, — звільняє Картера від паралічу. Це, а ще й той вітер, що дме йому в обличчя. Вітру в Честер Міллі не було вже шість днів, а цей гарячий і одночасно жорстокий, він смердить газом і горілим лісом.

На Мейн-стрит з тріском валиться великий дуб, тягнучи за собою вниз петлі мертвих електричних дротів.

Картер тікає назад коридором. Великий Джим зустрічає його вже на сходах, на важкому, зблідлому обличчі в нього помітно переляк і, вперше, розгубленість.

— Вниз, — гукає Картер. — До протиатомного сховища. Він наближається. Вогонь наближається. А як сюди дійде, він зжере усе наше місто живцем.

Великий Джим стогне:

— Що ті ідіоти там наробили?

Картеру це не цікаво. Що вони там наробили, тому вже гаплик. Якщо вони не поспішать, їм тут теж буде гаплик.

— Бос, внизу є апарат очищення повітря?

— Так.

— Підключений до генера?

— Так, звичайно.

— Дякувати Ісусу за це. Може, ми маємо шанс.

Допомагаючи Великому Джимові спускатися сходами, аби лиш той рухався швидше, Картер дуже сподівається, що вони там, внизу, не засмажаться живцем.

Двері придорожнього ресторану «Діппер» стояли навстіж прочиненими, підперті клинами, але силою вибуху клини вибиває і двері з грюком затріскаються. Скло харкає всередину, і кілька людей, котрі стояли позаду танцювального майданчика, отримують порізи. У Віта, брата Генрі Моррісона, розпорото яремну вену.

Натовп кидається до дверей, геть забувши про великий телеекран. Вони топчуть бідного Віта Моррісона, котрий лежить, вмирає у зростаючій калюжі власної крові. Вони б'ються в двері, і ще кілько чоловік отримують порізи, прориваючись крізь зазубрені отвори.

— Птахи! — скрикує хтось. — Ох ти ж, Господи, погляньте на птахів!

Проте більшість з них дивляться на захід, а не вгору — на захід, звідки під небом, що тепер стало гибельно-чорним і сповненим отруєного повітря, на них котиться палаючий фатум.

Ті з них, хто ще здатен бігти, наслідують птахів і починають підтюпцем, риссю або навскач галопом мчати просто серединою шосе 117. Кілька людей заскакують до своїх машин і одразу ж численні зіткнення бамперами відбуваються на гравійній стоянці, де в незапам'ятні тепер уже часи був прийняв бій Дейл Барбара. Велма Вінтер опиняється у своєму старому пікапі «Датсун»^[458] і, уникнувши руйнівного авторалі на стоянці, бачить, що проїзд по дорозі їй блоковано тікаючими пішоходами. Вона дивиться направо — на вогняну бурю, що мететься до них, немов якась палаюча сукня, пожираючи ліс між Малою Курвою й центром міста — і наосліп жене вперед, не звертаючи уваги на пішоходів на своєму шляху. Вона збиває Карлу Венціано, котра тікає зі своїм немовлям на руках. Велма відчуває, як підстрибує її пікап, переїжджаючи через їхні тіла, і рішуче затуляє собі вуха, щоб не почути криків Карли, коли в тої ламається хребет, і її синочка Стівена, придавленого на смерть власною матір'ю. Все, що знає Велма, це те, що їй треба забратися звідси. Вона мусить будь-що забратися.