Під куполом - Кинг Стивен

Припинивши складати в черговий тампон шматок сорочки, завмер Расті. Він ніби знову опинився у спальні своїх дочок, вслухаючись у белькіт Дженні: «Це Великий Гарбуз у всьому винен!»

Він скинув оком вгору на Лінду. Вона теж почула ці слова. Лінда витріщилась, розпашілі до того щоки в неї враз побілішали.

— Ліндо! — гукнув їй Расті. — Дістань свою рацію! Зв'яжися з лікарнею! Скажи Твічу, щоб пригнав санітарну…

— Вогонь! — закричав Рорі Дінсмор високим, тремким голосом. Лестер вирячився на нього, як, либонь, Мойсей був колись вирячився на палаючий кущ. — Вогонь! Автобус у вогні! Всі кричать! Стережіться Гелловіну!

Всі навкруги притихли, прислухаючись до волань хлопчика. Його почув навіть Джим Ренні, котрий саме дістався дальніх спин і почав прокладати собі ліктями шлях крізь натовп.

— Ліндо! — закричав Расті. — Зв'яжися з лікарнею. Нам потрібна допомога!

Вона враз очуняла, немов хтось сплеснув долонями їй перед обличчям. І зняла з пояса рацію вокі-токі.

Рорі смикнувся й скотився долілиць на затоптану траву, у нього почалися корчі.

— Що з ним таке? — це скрикнув його батько.

— О Господи Ісусе, він помирає! — це його мати.

Расті перекинув судорожно тремтячого хлопця (намагаючись при цім не думати про Дженні, та звісно ж, це було неможливо) і задер йому підборіддя, щоби забезпечити кращу вентиляцію легень.

— Давайте, татусю, — нагадав він Алдену. — Не перекладайте на мене всю роботу. Беріться за потилицю. Тисніть на очницю. Зупиняймо кровотечу.

Натисканням можна було загнати ще глибше той осколок, яким хлопцеві вибило око, але Расті займеться ним пізніше. Якщо, звісно, хлопчик не помре отут просто, на траві.

Майже поряд — але ж так далеко — нарешті подав голос один з солдатів. Зовсім ще юний, він виглядав наляканим і розгубленим.

— Ми намагалися його зупинити. Хлопець не слухав. Ми нічого не могли зробити.

Піт Фрімен, з фотоапаратом, що висів на ремінці в нього десь біля коліна, подарував молодому бійцю винятково гірку усмішку.

— Ви знаєте, нам це зрозуміло. Якщо до цього ми мали хоч якісь сумніви, то тепер їх позбавились.

4

Не встиг Барбі розчинитися у натовпі, як за лікоть його вхопив Мел Ширлз.

— Прибери від мене руки, — промовив Барбі м'яко.

Ширлз продемонстрував зуби у власній версії посмішки.

— І не мрій, хуйло. — А тоді голосно: — Шефе! Агов, шефе!

Пітер Рендолф обернувся до нього роздратовано хмурячись.

— Цей чоловік мені заважав, коли я намагався очистити територію. Я можу його заарештувати?

Рендолф відкрив було рота і, мабуть, хотів сказати: «Не мели дурниць». Але спершу поглянув довкола. До невеличкого гурту врешті приєднався Джим Ренні і спостерігав, як Еверет працює з хлопцем. Ригідними очима закам'янілої рептилії Ренні глипнув на Барбі, перевів погляд на Рендолфа і злегка кивнув.

Це помітив Мел. Його посмішка поширшала.

— Джекі? Офіцере Веттінгтон, я хотів сказати. Можна у вас позичити кайданки.

Ширився й Джуніор з рештою своєї зграї. Це видовище було цікавішим за якогось стікаючого кров'ю пацана, і набагато цікавіше заняття, ніж розганяти натовп святош і тупаків з плакатами.

— Як не вертіться, курвалю, а платня його знайде, Бааарбі, — проспівав Джуніор.

На обличчі Джекі читався сумнів.

— Пітере… шефе, я хотіла сказати… гадаю, цей чоловік лише хотів допо…

— Замкнути його, — перебив її Рендолф. — Ми з'ясуємо, чого він хотів чи не хотів пізніше. Наразі мені потрібно припинити безпорядок тут. — Він підвищив голос: — Громадяни, все закінчено! Всі порозважалися, і бачте, що вийшло? А тепер розходьтеся по своїх домівках.

Джекі вже відстібала пластикові кайданки в себе з пояса (вона не збиралася віддавати їх Мелу Ширлзу, одягне їх особисто), аж тут заговорила Джулія Шамвей. Вона стояла прямо позаду Рендолфа і Великого Джима (Великий Джим фактично відсунув її вбік, коли сюди пробирався).

— На вашому місці я б цього не робила, шефе Рендолфе, якщо ви, звісно, не хочете, щоб департамент поліції було знеславлено на першій сторінці «Демократа», — усміхнулася вона своєю фірмовою посмішкою Мони Лізи. — Тим паче, ви новачок на цій посаді, і таке інше.

— Про що це ви? — спитав Рендолф. Його похмурість поглибшала, перетворивши лице на неприємну, порепану маску.

Джулія показала йому свою фотокамеру — таку саму, як у Піта Фрімена, тільки трохи старішої моделі.