Мати все - Дашвар Люко

— Ларисо Дмитрівно… Я всцялася…

— Знімай труси, — командує Лариса Дмитрівна. Зриває з шиї красивий квітчастий шалик, і поки Ліда тремтячими руками знімає мокрі труси, витирає мокру пляму на директорському дивані. Потім загортає Лідині труси в шалик, озирається і… вкидає все те у великий спортивний кубок, що стоїть на підвіконні директорського кабінету.

— Все гаразд? — питає дівчинку.

Ліда киває. Лариса Дмитрівна раптом присідає перед Лідою навпочіпки, бере за плечики, дивиться у вічі:

— Попервах буде важко, — пояснює спокійно. — Коли тобі щось буде незрозуміло чи незвично… Ти відразу не думай, що тебе не люблять чи хочуть образити. Ти знай: твоїм мамі і татові в цю мить теж… незрозуміло і незвично. Ти розумієш мене, Лідо?

— Так… — пошепки.

— Гаразд. Ходімо. Зберемо твої речі.

…У так і недомитій спальні плакала Аська Авдєєва. Ліда зніяковіла: ну хіба вона винувата, що сьогодні її забирають, а не Аську.

— Асько! А я там… і твоїх батьків пошукаю… — гукнула.

Аська вхопила швабру і щосили жбурнула в Ліду. Ліда впала на підлогу. Наспіла Лариса Дмитрівна, повела кудись зарюмсану Аську, наказала Ліді поквапитися. Ліда покидала до вигорілої наволочки шкільні зошити. І все. Тільки на зошитах записано, що вони Ліди Вербицької, а все інше — із сиротинця. І благі черевики, і спіднички з кофтинками, і труси. Ліда згадала, що без трусів, — розстроїлася ще більше, та часу шукати Ларису Дмитрівну не було. До спальні забігла мила жінка з хвилястим волоссям, взяла з рук дівчинки наволочку.

— Ходімо, дорогенька…

Схвильований мужчина зі скуйовдженою бородою тупцював біля розкішної білої «волги». Автівка стояла посеред двору, ніби напоказ, ніби для того, щоби всі житці сирітського прихистку обливали її заздрісними недобрими поглядами з відчинених вікон. Ліда йшла двором сиротинця і твердила собі, що обертатися не буде. Нізащо не буде, бо, певно, Аська Авдєєва стирчить у вікні і тільки чекає, щоб крикнути на весь двір: «А Лідка всцикається!» Вона вже дійшла до автівки, коли незрозуміла сила розвернула її обличчям до сиротинця, змусила безпорадними вологими очима натикатися на відчинені вікна і коли вона побачила в одному з них виховательку, то раптом відчайдушно закричала на весь двір:

— Ларисо Дмитрівно…

Вихователька махнула рукою, усміхнулася, мовляв: «Ти ж мене не підведи», та в цю коротку трагічну мить більш за все на світі Ліді хотілося вирвати руку з долоні милої жінки і мчати назад, до Лариси Дмитрівни.

— Сідай, дорогенька… — мила жінка вже підштовхувала Ліду до салону автівки.

За хвилину «волга» мчала гамірними вулицями, і, як в екран телевізора, Ліда дивилася у вікно, що показувало їй нове життя. Поруч із Лідою сидів немолодий чоловік зі скуйовдженою бородою, і все намагався приховати гіркоту, що лилася з його очей.

— Ось… ми вже й удома, донечко, — сказав схвильовано, коли «волга» зупинилася біля високого старовинного будинку на тихій подільській вуличці.

Двері відчинила молода, кругла, як сонце, жінка з рум'яними щоками. Сплеснула долонями, кинулася Ліду обнімати.

— Дитинко… Дитинко наша!

І було в її теплому тілі стільки доброти, що Ліда напружилася і прошепотіла:

— Здрастуйте… мамо.

— Ой, святі-грішні! — перелякалася та. — Ангеліна я! Нянькою тобі буду. А до мами зараз… зараз же підемо.

Великі апартаменти професорської оселі нагадали Ліді темний коридор, що вів до сирітського туалету, та десь там, у кінці, на неї чекала мама. І хоч події того дня остаточно виснажили дівчинку, вона йшла за нянькою і гарячково намагалася уявити собі: яка вона — її мама?

У спальні на високому просторому ліжку лежала бліда й утомлена, але дуже красива жінка з яскравими синіми очима і бездоганно укладеним волоссям. Ліда стала на порозі, витріщила очі. Жінка привстала на лікоть, усміхнулася, слабо простягнула до дівчинки руку.

— Лідочко…

— Ви моя мама? — видушила Ліда.

Жінка всміхнулася привітніше, кивнула.

— Мені б тільки одужати, Лідочко. І ми поговоримо…

Десь поряд заплакала мала дитина. Усі раптом заметушилися. Мама обернулася на звук до дитячого ліжечка, що стояло біля великого. Нянька обійняла дівчинку.

— А це твій братик, Лідусю. Платосик.

— Братик? — усміхнулася винувато. «От, значить, він який. Мама з татом його народили тільки задля того, щоб з Африки вирватися і мене забрати. І мама через нього геть хвора. А через мене мама ніколи не хворітиме, — затялася. — Я слухняною буду! Я так старатимуся! Так старатимуся…»