Мати все - Дашвар Люко

— Ай нічого… — шепотіла збуджено. — Із мобільного викличу!

Мобільний жалібно блимав зеленим — батарея розрядилася. Ліда вхопила валізу, потягла в бік Контрактової. Жваве місце. І вночі таксі юрмляться. У провулку зупинилася перепочити, бо не йшла — ковзала на тих підборах, побачила чорний целофановий мішок при стіні. Марк? Підійшла ближче і тільки тепер побачила: мішок порожній, з одного кута цеглиною до землі притиснутий.

Ліда міцніше перехопила валізу, побрьохала в бік Межигірської. До порожнього будинку, де Марк, щури і батарея. А коти помирають. Хай він її вислухає! Хоча б і за гроші! Їй треба… Треба виплакатися.

…У покинутому домі горіла мала свічка, і від того він скидався на забутий храм. На ящику біля теплої батареї куняв чоловік. Не насторожився від чужих кроків. От же легковажний! А як злодюжки крадуться?.. Ліда зупинилася кроків за десять від нього, гукнула:

— Марку!

Чоловік не озирнувся, а якось дивно, ніби під дупою не ящик, а рухливий диск для схуднення, всім тілом повернувся до Ліди, і вона побачила старезного діда з кудлатою бородою. На колінах у дідугана сидів здоровезний рудий кіт і дивився на Ліду холодними злими очима. Це був той самий кіт, що його щури з'їли. Хай би і свічку загасили — Ліда б і тоді не помилилася. А дід… Може, це Марк? Тільки геть старим став… в одну мить.

Ліда раптом відчула, як всередині, з голови — у п'яти, покотилися холодні камінчики — так швидко, ніби Ліда — геть порожня, як водостічна труба.

— А… кота ж… щури з'їли…

— Ти хто? — прошамкав дідуган.

— А… де Марк?

— Пішов…

— Куди?

— Не докладував… — відповів дід. Похвалився: — Ось… Батарею мені залишив. І пальта свого…

— Дякую, — прошепотіла вихована професорська донька.

Полізла в дірку в стіні. Валіза застрягла серед битої цегли.

Ліда смикнула її до себе, зиркнула на дідугана — хай би допоміг! Дідуган спав — підборіддя у груди. А на колінах у нього сидів здоровезний рудий боцман і не зводив із Ліди льодяних очей.

— Вибачте… — якогось біса прошепотіла Ліда і так смикнула до себе валізу, що ручка одірвалася.

О сьомій ранку дісталася Зоряниної квартири на Оболоні.

Стала під душ, і хоч гаряча вода трохи розслабила напружені м'язи, думок не заспокоїла. Хотілося бігти. Не знати куди і як далеко, але бігти, щоб хоч якось вирватися з того відчайдушного полону. Ліда вхопила чужу мочалку і — чхати на гігієну! — довго-довго терла ноги, ніби від того бігти перехотілося б.

«Навіщо мені мчати геть? — думки спалахували рятівними вогнищами, пожирали сумніви. — Хай біжать ті, кому є що рятувати. Бо якщо і рятувати, то тільки любов. Не ту, яку з дня у день намагаєшся заслужити щоденною, відчайдушною працею душі й тіла. Ні. Це не любов. Чому я не розуміла цього раніше? Хіба втіха — щодня подавати комусь своє серце, труситися, заглядати в очі: "Вам сподобалося? Я… хороша? Я заслуговую на те, щоби ви мене… любили? Не покинули?" Як же все зійшлося! Як же зійшлося все в один день — стара світлина, няньчині спогади і та втеча. А мені здавалося — ми з Раєю схожі. Ні? А-а-а… Знаю. У неї є скарб! Вона може будь-якої миті пригадати маму. А я — ні! Як страшно! Та — ні! Немає сенсу боятися, що тебе розлюблять і покинуть. Той страх — лише підтвердження гіркої, безпорадної самотності. Тому я… Я вже не боюся. Я сама покинула і Стаса, і… маму. І життя не втратило сенс, бо я… Я Вербицька. Остання справжня Вербицька, і цього не зможе відібрати в мене ніхто! Я Вербицька, тож знаю, що робити…»

Рівно о дев'ятій ранку лікар Лідія Вербицька розпочала прийом хворих.

Стас психонув. Мужчина простий, хоч рівняє ту борідку щотижня. Йому під Шнітке, йо… не ридати! Пішла?! І це після всього?! Після клятв про вічне кохання! Після блуду з лисим свінґером! Після того як він сам сказав їй: «Годі, люба, давай усе забудемо!»

— Іветта — стерво! — знайшов першопричину.

А мужчина ж конкретний. Ледь дочекався, поки сонце зійде. Галопом до ненависної тещі й уже, що на язиці, те б Іветта і почула. Якого біса? Він у неї грошей не вимагав! Він їй… Двері відчинила Ангеліна: від круглої няньки ніби хтось кілограмів десять по-живому відрізав. Тьмяна, метушлива. Рухи зайві, незрозумілі — то до волосся, то до шиї.

— Що з вами, добра пані? — здивувався Дезінфікатор.

— Лідуся… Лідуся прислала? — тремтячими губами запитала нянька.

— Кого?! — вишкірився Стас.