СІМ ВОРІТ - Захарченко Олена

А вона так і зробить, я її знаю.

Бо їй хочеться ревіти.

Потім я трохи подивилась у вікно, як минали київські передмістя, а як дивитися вже не було на що – пішли рядком за вікном дерева жовті – то знову трохи подумала про Юлю, і написала есемеску нашій колишній одногрупниці Улясі, добрій душі, щоб вона вийшла її до поїзда зустріти, бо потяг приїде вночі, Юля буде п’яна і дуже нещасна. Хай би її хтось провів до Артурового дому.

А так добре трималася спочатку… Я тоді ревіла, як дурна, а вона – нічого.

Заснути на цьому сонці було неможливо. Через якусь годинку я вже стала вся мокра і червона, а воно палило, нагріваючи все, що у вагоні. Мою червону морду – в першу чергу. Краще вже вийти до тамбура, трохи постояти – там дме, там холодно, там не буде оцієї тітки, що сидить навпроти і витріщила очі, ніби бачить перед собою не нормальну студентку з Києво-Могилянської академії, а медузу Горгону або щось гірше.

І отой дядько якось так глипає, підозріло.

Мені здалося, що від мене пахне трупом, понюхала светр – ніби ні, але той самий запах, і голос ніби мариться: "Інанно! Інанно! – як грамофон старий, деренчливий. – Поведе тебе Неті!"

Зараз знову ще щось примариться…

І я вийшла в тамбур, подихати.

Там стояла, спершись об стінку, і палила блондинка в джинсах і рожевій кофтинці, помахуючи скрученим журналом.

"Прівєт! – фамільярно сказала вона мені. – Це тебе треба вести? Ну і причосочка! Ножом він тебе, да? На – хоч розчешись".

Я аж оглянулась – ні, таки ні, каже, і тикає якогось пластмасового гребінця.

Я взяла.

"Ти мене знаєш? " – спитала її.

"Да, я тебе вже полчаса жду! Він мені сказав…"

"Хто?"

"Ну, цей… циган".

"А ти хто?"

"Ну, тіпа Неті. Провідник. Вобщє-то – Наташка. А тебе як звати?"

"Марина".

"Харашо. Ну шо – пашлі, Марина?"

І відкрила хляпаючі залізні двері тамбура, ніби зібралась іти в сусідній вагон.

Київ-Фастів. Друга брама

За дверима тамбура, куди мене повела Наташка, тобто древнє божество Неті, за тими дверима не було з'єднання вагонного, а було там слабеньке світло і якийсь земляний печерний коридор.

Поки ми йшли, я встигла подумати, що тут мусять бути сутінки і вода, вкрита пилом, сіра, непрозора… І тіні квітів, які не пахнуть, не ніжні, сухі, сірі і ледве-ледве видимі… Ну, якось так має бути тут…

Я ще і додумати не встигла, як побачила якийсь смітник.

"Осторожненько! – сказала Наташка і викинула цигарку. – Пашлі, тільки не наступи на шось! Давай за мною".

За Першими воротами, за тамбурними дверима і земляним коридором, починалося щось таке, як звалище, тільки все там валялось не поламане, а новеньке, і не в пакетах, а просто так. Були перемішані речі з різних часів, тобто: новий монітор стояв на швейній машинці Zinger – а машинка мала вигляд, мов щойно із заводу. Або велика гора старовинних диванів, із подушками ручної вишивки, а між ними – купи поганих пластмасових брязкалець і котушки ниток. Гори тарілок, рівними колонами, гігантські піраміди кухлів, стоси пляшок, синіх, зелених, непрозорих, старих, товстого скла, з кривими стінками – не машина робила, вручну видувались, а на них зверху – прозорі, тоненькі, дзвінкі нові пляшечки з-під горілки, кетчупу, старі радянські з-під молока та кефіру. Гора пляшок була така височезна, що не видно її верху. Пляшки дзвеніли, ніби самі по собі співали.

Час від часу щось котилося донизу, гриміло чи шурхотіло, а Наташка оберталася:

"Дивись, не наступи!"

На одному столику, косо всунутому між бетонні панелі, стосами накладено коштовних прикрас – намиста з дорогоцінного каміння, персні, браслети… Ну я не… просто хотілося ближче те все роздивитись, у руках потримати, ну… просто до шиї прикласти, до рук – я такого ніколи в житті не бачила, хіба якось у серіалі про американських мільйонерів, "Династія" там чи "Санта-Барбара"… але ж то туфта, а тут усе справжнє! Ну… і як можна втриматися, встояти, не приміряти, не помилуватись, як воно блищить проти тутешнього сонця, не… І не те, щоб я там золотом захоплювалася – навіть на вітрини не дивлюсь, як проходжу повз, я не з тих дівок, які можуть годинами стояти, витріщатись, і очі в них такі робляться – натхненні-натхненні, як у поета Пушкіна.

"Полож! – сказала Наташка. Стояла, вперши руки в боки, і на мене дивилась. – Нельзя".

"Я не беру. Я просто дивлюся".

"І з кармана вийми".

"Я не брала!"