1Q84. Книга друга - Мураками Харуки

— Аомаме! — сказав Тенґо. — Я обов'язково тебе знайду.

Після того, як повітряна личинка, поступово втративши яскравість, потонула в темряві разом з фігуркою маленької Аомаме, а Тенґо не зміг оцінити, чи все це сталося насправді чи ні, на його пальцях від дотику маленької руки все ще залишилося рідне тепло.

«Мабуть, воно вже ніколи не зникне», — думав Тенґо в експресі, що прямував до Токіо. Усі ці двадцять років він жив разом з пам'яттю про відчуття, яке залишила рука дівчини. Так само тепер він, напевне, зможе жити з цим новим теплом.

Коли експрес описував упритул до гір велику криву уздовж морського узбережжя, на небі, виразно проступаючи над спокійним морем, видніли два Місяці — великий жовтий і малий зелений. їхні обриси були яскраві, а відстань до них невизначена. Під їхнім сяйвом хвильки на поверхні моря загадково мерехтіли, немов скалки розбитого скла. Згодом, відповідно до руху експреса по кривій, обидва Місяці поволі, залишаючи на морі ці дрібні скалки як мовчазний натяк, перемістилися за вікном і нарешті зникли з поля зору.

Як тільки Місяці зникли, у груди знову повернулося тепло. Слабке, але надійне тепло, що передавало обіцянку, наче вогник, який замерехтів перед мандрівником.

«Тепер я житиму в цьому світі», — заплющивши очі, подумав Тенґо. Як побудований цей світ, за якими принципами рухається — цього він ще не знав. І не здогадувався, що потім станеться. Та байдуже. Боятися не треба. Навіть якщо доведеться почекати, він житиме в цьому світі й знайде в ньому свою дорогу. Якщо тільки не забуде цього тепла й не загубить власної душі.

Він довго не розплющував очей. А коли згодом розплющив, то за вікном побачив нічну темряву початку осені. Моря вже не було видно.

«Я знайду Аомаме, — знову повторив Тенґо. — Хоч би що сталося, у будь-якому світі, хоч би ким вона була».