1Q84. Книга друга - Мураками Харуки

Потім вона підняла рукоятку пістолета догори, а дуло встромила в рот. Цілилася прямо у мозок. У сірий лабіринт, де міститься свідомість.

Згадувати слова молитви не довелося — вони автоматично спливали в пам'яті. Встромивши дуло пістолета в рот, вона промовляла їх скоромовкою. Мабуть, ніхто не добере, що вона каже. Зрештою, байдуже. Аби тільки Бог почув. У дитинстві змісту цих слів вона майже не розуміла. Але вони проникли в її душу. У школі перед обідом вона мусила їх вимовляти. Наодинці, але вголос. І не звертати уваги на цікавість і насміхи оточення. Найголовніше — щоб Бог почув. Від його очей ніхто не може втекти.

«Старший Брат тебе бачить».

Жінка середніх літ з приємними рисами обличчя за кермом новенького автомобіля «Mercedes-Benz coupe» все ще не відривала очей від Аомаме. Здавалося, вона — як і решта людей — не розуміла значення пістолета в руках Аомаме. «Якби розуміла, то мала б від мене відвернутися, — подумала Аомаме. — Бо не зможе сьогодні ні обідати, ні вечеряти, якщо побачить, як розлітається навсібіч мій мозок. Тому не ображайся, а відвернися, будь ласка, — мовчки зверталася Аомаме до неї. — Я не чищу зуби. Я сунула в рот дуло автоматичного пістолета німецького виробництва фірми «Heckler & Koch». І навіть скінчила молитву. А що це означає, ти повинна 6 розуміти.

Це — попередження від мене. Важливе попередження. Відвернись і на мене не дивись, а на своєму сріблястому автомобілі повертайся додому, де тебе чекає не дочекається твій дорогий чоловік і діти, й далі живи спокійним життям. Такі люди, як ти, не повинні цього бачити. Це справжній огидний пістолет, заряджений сімома огидними патронами калібру дев'ять міліметрів. І, як казав Антон Чехов, якщо в першій дії п'єси висить рушниця, то в останній вона має вистрелити. У цьому суть п'єси».

Однак жінка середніх літ ніяк не відверталася від Аомаме. Примирившись із цим, Аомаме злегка хитнула головою. «Вибач, але більше я не можу чекати. Часу вже нема. Скоро почнеться шоу».

«Впустіть тигра у свій бензобак».

— Так-так! — сказав Клакер.

— Так-так! — хором підтримала решта карликів.

— Тенґо-кун, — сказала Аомаме й напружила палець на гашетці.

Розділ 24

(про Тенґо)

Поки ще залишилося тепло

Сівши зранку на експрес, що виїжджав з Токійського вокзалу, Тенґо вирушив до Татеями. Там пересів на електричку, що зупинялася на кожній станції, й доїхав до Тікури. Стояв гарний погідний ранок. Безвітрий й майже без хвиль на морі. Літо вже минуло, й тонкий піджак з бавовняної тканини поверх сорочки з короткими рукавами був якраз доречним. Приморське місто, з якого позникали курортники, несподівано виявилося безлюдним. «Схоже, що воно справді стало котячим», — подумав Тенґо.

Перекусивши в забігайлівці біля станції, він сів у таксі. До оздоровниці прибув після першої. Як і минулого разу, за конторкою його зустріла та сама медсестра середнього віку. І вчора ввечері вона підійшла до телефону. її прізвище — Тамура. Вона пам'ятала Тенґо й тепер була трохи люб'язнішою, ніж першого разу. Навіть злегка всміхалася. Можливо, на неї трохи вплинуло те, що цього разу він охайніше одягнувся.

Насамперед вона провела його до їдальні й почастувала кавою. «Будь ласка, трохи почекайте. Сенсей прийде сюди», — сказала вона. Через хвилин десять, витираючи рушником руки, з'явився батьків лікар — чоловік років п'ятдесяти з жорстким сивуватим волоссям. Очевидно, виконував якусь роботу, скинувши лікарняний халат. У тренувальних штанах, бавовняній сорочці, зношених спортивних кедах, він, міцної статури, скидався швидше на тренера університетської команди, яка ніяк не може піднятися вище другої ліги, ніж на лікаря оздоровниці.

Його розповідь загалом збігалася з тим, що Тенґо почув учора ввечері по телефону. «На жаль, з медичного погляду зараз уже майже нема ради», — скрушно повідомив лікар. З виразу його обличчя і висловлювання було видно, що він щиро співчуває.

— Здається, вже не залишилося іншого способу, як тільки вам, синові, звертатися до нього, розбуджувати в ньому охоту до життя.

— Якщо хтось звертається, то батько чує? — спитав Тенґо.

Сьорбаючи теплуватий зелений чай, лікар нахмурився.

— Правду кажучи, невідомо. Батько в коматозному стані. На звертання фізично майже не реагує. Взагалі кажучи, дехто з таких хворих навіть у глибокій комі чує навколишні голоси й до певної міри розуміє, що йому кажуть.