РАЙ.центр - Дашвар Люко

Вовка Сердюк повернувся додому і перш за все знайшов на географічній мапі Кубу. Могамед Алі десь зовсім поруч. За півроку вчителі вже соромилися ставити Сердюку трійки за неправильно розв'язану задачу з алгебри чи невивчений вірш. Хіба можна, коли хлопець створив у школі команду КВК, вечорами чергує на вулицях, щоб молодші діти не вешталися без діла, очолив шкільну комсомольську організацію і вперше за останні роки відновив у школі тимурівський рух? А Сердюк зрозумів: вигадати й очолити можна будь-що, однаково робитимуть інші. З усіх добровільних комсомольських поневірянь йому найбільше подобалося чергування у народній дружині: тут без наслідків для себе били морди і вивертали кишені п'яницям, і хай би хоч хто спробував поскаржитися. Та скоро подібний дріб'язок уже не надихав.

На виході зі школи відмінний атестат винахідливого Сердюка розбавляли лише три четвірки, і він без проблем (лише один дзвінок з міському комсомолу) вступив на престижний економічний факультет місцевого інституту. Ледь розумів, про що товчуть на лекціях, — мізки більш серйозними речами забиті: аби не вилетіти з обойми професійних комсомольців, навчився говорити взагалі і ні про що конкретно, з ентузіазмом аплодувати партійному керівництву і завжди мати при собі план заходів. На третьому курсі Вовка Сердюк перевівся на заочне відділення заради посади інструктора обкому комсомолу.

Куба стала ближчою, і Сердюк на мить розслабився. Попереду рівною стежиною та все наверх стелилася красна доля, світ навкруги став ясним і зрозумілим: вступ до партії, квартира, машина, обком, потім до столиці і гроші, гроші, гроші… Гроші і влада. Та одного разу після травневих свят Сердюк з братами-комсомольцями так нажерся, що копита підкосилися і він заснув просто у своєму кабінеті. А коли серед ночі прокинувся од відчайдушних криків, то перелякався на смерть, ухопив у руки важкого, кілограмів на п'ять, бронзового Леніна, що без діла стовбичив на столі, і побіг у те крило обкому, звідки захриплий жіночий голос несамовито кликав на допомогу хоч когось живого.

У кабінеті першого секретаря обкому комсомолу Коноваленка двійко чоловіків без штанів по черзі ґвалтували на дивані обкомівську секретарку Соню. В одному інструктор Сердюк із жахом упізнав другого секретаря обласного комітету Комуністичної партії Федора Федоровича Перепечая. Другого Вовка не знав. Може, хтось із перевіркою з центру? А чому не на своїй території? В обкомі партії і кабінети більші, і охорона надійніша. Мову відняло, а треновані боксерські руки не втримали бронзового Ілліча. Той — грюк на підлогу. Чоловіки повернулися до Сердюка, Соня впала з дивана, поплазувала з кабінету.

Другий секретар обкому Комуністичної партії Перепечай натяг штани і наказав:

— Геть!

…Вовка Сердюк чвалав порожніми вулицями до батьківської хрущовки і з усією очевидністю розумів — це кінець. Перепечай — тварюка крута і жорстока. Й найменшої похибки не пробачає. А тут таке… Ні, якби мова йшла про будь-яку іншу дівчину з обкому комсомолу, Вовка Сердюк навіть не вагався б. Зазирнув би у кабінет і пішов собі далі: сам мало не усіх колежанок по обкому перепробував на столі серед інструкцій, планів заходів і роздрукованих лекцій з марксизму-ленінізму. Але це була Соня. Тендітна, романтична, замріяна, чорнява Соня. В очі глянеш — червоніє так відверто, наче взагалі брехати не навчена. Сердюкові би таку дружину. Точно першим буде. Розстроївся: ну тварюки ж! Невже їм підлеглих підстилок не вистачає?

— І якого… мене туди понесло?! — із розпачем.

Біля батьківської хрущовки на лавку впав, закурив.

— Володимире Гнатовичу…

Вовка на автоматі плечі розправив: ох і подобалося, що в обкомі його, безвусого, Володимиром Гнатовичем звуть. Розправив, озирнувся і знову зігнувся — чого ти прийшла, Соню?

— Зранку… до міліції йду… — Слова, мов іскри з каменя. — Врятуйте мене. Підтвердьте, що ті двоє…

Підскочив, наче хто у зад палицю загнав.

— Зачекай, зачекай… — у землю дивиться, брови звів, наче думає, як правильно вчинити. Добре, що комсомольські навички розпатякувати на будь-яку тему з розумним виглядом удосконалив до витонченої майстерності.

Видихнув. Хотів Соню за плечі обійняти. По-братськи. Зі співчуттям. Вона від нього — як чорт від ладану.

— Не підходьте!

— Та добре, добре! — Руки догори — здаюся. — Дай подумати, як тобі допомогти.