Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки

— Зрозуміло, — сказав я.

— Чому зрозуміло?

— Ще там, у фойє, ви чомусь здалися мені духом готелю.

— Духом готелю? — вона засміялася. — Похвальні слова… Може, я заслужила б їх, якби тільки звикла до цієї роботи.

— Звикнете, якщо постараєтеся, — сказав я, усміхаючись. — Але ж у готелі ніхто надовго не затримується. Вас це влаштовує? Усі приїжджають, щоб поїхати далі своєю дорогою.

— Так, влаштовує, — відповіла вона. — Якби хтось затримався — я злякалася б. Чому це так? Може, я — боягузка? Кожен, хто приїжджає, потім від’їжджає. І від самої думки про це стає спокійно. Дивно, правда? Адже звичайна дівчина, мабуть, так не думає. Вона шукає чогось певного, незмінного. Чи ні? А я от не така. Чому? Сама не знаю.

— Я не вважаю, що ви дивна, — сказав я. — Просто ви ще остаточно не визначилися.

Вона глянула на мене з подивом.

— Звідки ви це знаєте?

— Звідки? — перепитав я. — Просто знаю та й усе.

Вона на мить задумалася.

— Розкажіть про себе, — сказала вона.

— Що ж тут розказувати? Нічого цікавого, — відповів я.

Однак вона наполягала — мовляв, все одно, хочу послухати. І тоді я розповів їй трошки про себе. Мені тридцять чотири роки, на життя заробляю випадковою роботою — пишу тексти. Їжджу на старій «субару». Старій, але із стереомагнітофоном та кондиціонером.

Загалом, відрекомендувався. Об’єктивними фактами.

Однак їй хотілося знати набагато більше про мою роботу. Щось приховувати не було потреби, і я розповів їй деякі подробиці. Про інтерв’ю з майбутніми зірками шоу-бізнесу і про репортаж, присвячений ресторанним делікатесам Хакодате.

— Мабуть, така робота дуже цікава! — сказала вона.

— Жодного разу не знайшов у ній чогось цікавого. Зізнаюсь, писати мені не важко. Я навіть люблю таку роботу. Коли пишу — розслаблююся. Та от зміст написаного — нульовий. Повне безглуздя…

— Наприклад?

— Ну, наприклад, об’їжджаю за день п’ятнадцять ресторанів і в кожному з них лише куштую подані страви, а решту залишаю на тарілках. Я гадаю, щось тут у принципі помилкове.

— Але ж їсти усе не годиться, хіба не так?

— Звичайно, не годиться. Якби я це робив — через три дні дуба дав би. А люди вважали б мене дурнем. І після такої смерті навіть не пожаліли б.

— Виходить, нема ради? — засміявшись, сказала вона.

— Нема, — погодився я. — Сам знаю. Це все одно, що розгрібати кучугури снігу. Пишу, бо нема ради. А не тому, що цікаво.

— Кучугури розгрібати?

— Культурницькі кучугури, — уточнив я.

Потім вона розпитала мене про розлучення.

— Розлучився я не тому, що так захотів. Просто одного дня вона раптом пішла з дому. З іншим.

— Було боляче?

— А кому ж у такій ситуації не боляче?

Спершись ліктями на стіл й обхопивши обличчя долонями, вона подивилася мені в очі.

— Пробачте… за таке дивне розпитування. Просто я не могла собі добре уявити, що ви відчуваєте, коли вам завдають болю. Що ви тоді робите?

— Начіпляю на вилогу куртки значок з Кітом Херінґом, — відповів я.

Вона засміялася.

— Тільки і всього?

— От що я хочу сказати, — вів я далі. — З часом такий біль стає хронічним. Щодня проникає в душу й перестає чимось особливим вирізнятися. Але там, усередині, він залишається назавжди. Тільки от вийняти його звідти й показати комусь уже неможливо. Хіба що якусь несуттєву часточку…

— Я страшно добре розумію, що ви хочете сказати, — мовила вона.

— Невже?

— Може, по мені цього й не видно. Але з різних причин і я зазнала чимало болю, — проказала вона тихо. — А тому звільнилася з токійського готелю. Було боляче. І гірко. З деякими речами не можу справитися так, як інші люди…

— Угу, — промимрив я.

— І досі все ще боляче. Як згадаю про те, що сталося, — хочеться відразу вмерти…

Вона знову спочатку зняла перстень — і відразу насадила на попереднє місце. Потім надпила ще «Кривавої Мері», поправила окуляри на носі. І приязно всміхнулася.

Напилися ми добряче. Навіть не пам’ятаю, скільки чого замовляли. А тим часом минула одинадцята. Зиркнувши на свій наручний годинничок, вона сказала, що завтра їй доведеться рано вставати і що пора додому. Я оплатив рахунок. Коли ми вийшли надвір, сніг, виблискуючи, все ще сипався з неба. На землі його лежало небагато, але дорога обледеніла й була слизька. Я запропонував відвезти її на таксі додому, що, як виявилося, забрало хвилин десять. Поки ми прямували до зупинки, міцно трималися за руки. Трохи сп’янівши, вона йшла невпевненою ходою.