Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки

Я натиснув на кнопку. Ніби раптом прокинувшись зі сну, ліфт стрепенувся і поліз угору. Цифри на екранчику змінювали одні одних — 1, 2, 3, 4, 5, 6… Кабіна наближалася повільно, але неухильно. Слухаючи «Кохання — блакитне», я стежив за цифрами. Якщо всередині хтось буде — скажу, що помилився ліфтом. Адже гості завжди так помиляються. Цифри змінювалися далі — 11, 12, 13, 14… Відступивши крок назад, я з руками в кишенях чекав, коли відчиняться двері.

На цифрі «15» ліфт зупинився. Коротка пауза. Жодного звуку. І двері легко відчинилися. Усередині — ні душі.

«Який страшенно тихий ліфт!» — подумав я. Як далеко до нього тому астматичному ліфту в колишньому готелі «Дельфін»! Я зайшов усередину й натиснув на кнопку «16». Двері безшумно зачинилися, кабіна ледь-ледь перемістилася — і двері відчинилися знову. Шістнадцятий поверх. Ніякої темряви, про яку вона розповідала. Всюди — яскраве освітлення, з-під стелі ллється мелодія «Кохання — блакитне». Жодного неприємного запаху. На всякий випадок я обійшов поверх з кінця в кінець. Шістнадцятий нічим не відрізнявся від п’ятнадцятого. Такий же ламаний, з поворотами, коридор, такі ж ряди дверей, такі ж ніші для автоматів з напоями, такі ж кілька ліфтів. Перед деякими дверима очікували покоївку порожні тарілки тих, хто повечеряв. На підлозі — темно-червоний килим, м’який, розкішний. Своїх кроків на ньому я не почув. Навколо панувала тиша. І тільки музика була інша — тепер оркестр Персі Фейса грав мелодію «Кохання в літній день». Я дійшов до повороту, звернув праворуч, на середині коридору сів у звичайний ліфт і спустився на п’ятнадцятий поверх. І вирішив повторити все спочатку. На службовому ліфті піднявся знову на шістнадцятий поверх й опинився вдруге у звичайному коридорі, яскраво освітленому, з тією ж мелодією «Кохання в літній день».

Я махнув рукою на подальші спроби, спустився знову на п’ятнадцятий поверх, двічі ковтнув бренді й заснув як убитий.

* * *

Удосвіта навколишня чорнота посіріла. Падав сніг. «Так от, — подумав я. — Чим би сьогодні зайнятися?».

Як завжди — не було чим.

Крізь легку снігову завісу я добрався до кондитерської «Данкін Донатс», з’їв пампушок, випив дві чашки кави й переглянув газету. На її сторінках містилися статті про вибори. У рекламному переліку фільмів, як завжди, я не знайшов нічого цікавого. Звернув лише увагу на кінокартину, в якій одну з головних ролей грав мій колишній однокласник із середньої школи. Картина під назвою «Нерозділене кохання» була шкільною мелодрамою, в якій виступали разом досить популярна п’ятнадцятирічна зірка й молодий співак, що вже став кумиром молоді. Навіть без довгих роздумів я відразу здогадався, яка роль випала моєму однокласнику цього разу. Роль вродливого молодого й тямущого вчителя. Високого зросту, спортивної статури. Старшокласниці так у нього уклепалися, що від самого звертання до них просто непритомніють. Головна героїня також у нього закохалася. А тому в неділю пече якесь печиво й несе вчителеві додому. А тим часом за нею сохне один учень. Звичайнісінький хлопчина, тільки трохи нерішучий… Мабуть, ось такий сюжет. Не треба мозок напружувати, щоб про це здогадатися.

Після того як мій однокласник став актором, упродовж певного часу — просто з цікавості — я дивився фільми з його участю. Однак скоро до них збайдужів. Бо вони ставали щораз більш нецікавими, а сам він виступав у стереотипній ролі. Ролі вродливого, спортивної статури, акуратного молодика з довгими ногами. Спочатку студент, потім — учитель, лікар, один з керівників фірми… Однак персонаж залишався незмінним. Таким, навколо якого метушилися закохані дівчата. Його білі зуби, дружня усмішка піднімали і мій настрій. Та мені не хотілося платити гроші за таке кіно. Я не належу до тих кіноманів із снобістськими нахилами, які віддають перевагу тільки Фелліні або Тарковському, але фільми з моїм однокласником видавалися мені абсолютно бездарними. Їхній сюжет вгадувався з перших кадрів, персонажі вели пустопорожні, банальні розмови. Фінансування було недостатнім, а режисура недбалою.

А втім, якщо згадати минуле, таким він був і перед тим, як стати кіноактором. Приємним з вигляду, але невиразним за своєю внутрішньою сутністю. Два роки я провчився з ним в одному класі середньої школи. На лабораторних заняттях з природознавства ми працювали за одним столом. Отож час від часу мав з ним розмову. Уже тоді, як і пізніше в кіно, цей хлопець справляв страшенно приємне враження. Усі дівчата за ним так упадали, що в його присутності майже непритомніли. Досить було йому з будь-якою з них заговорити, як вона застигала, мов зачарована. І під час лабораторних занять з природознавства всі дівчата дивилися в його бік. Якщо чогось не розуміли, просили його пояснити. Коли вишуканим рухом рук він запалював газовий пальник, на нього витріщалися так, ніби спостерігали ритуал відкриття Олімпійських ігор. І ніхто навіть не помічав, що поряд з ним існую і я.