1Q82. Книга перша - Мураками Харуки

Після того господиня кашлянула.

— Сітка мені не подобається, — сказала вона.

Аомаме чекала продовження розповіді, але його не було. Так і залишилося неясним, у чому причина нелюбові до сітки — в загальному ставленні до того, що обмежує свободу, в естетичних поглядах чи в суто фізіологічних уподобаннях. Однак зараз це не мало особливого значення. Просто Аомаме випадково спало на думку поставити таке запитання.

Як і господиня, тримаючи в руці тарілочку з чашкою, Аомаме безшумно ковтнула чаю. Такий чай вона не дуже любила. Віддавала перевагу гарячій каві, чорній, як нечиста сила серед ночі. Однак пополудні в оранжереї такий напій, можливо, їй не підходив. А тому тут вона завжди просила дати те, що пила господиня. Господиня запропонувала тістечка, й Аомаме з'їла одне. Щойно спечене, зі свіжим смаком імбиру. Аомаме згадала, що господиня перед війною якийсь час прожила в Англії. Господиня й собі взяла печиво й трошки надгризла його. Дуже тихо, щоб не розбудити рідкісного метелика, який дрімав на її плечі.

— Перед відходом Тамару передасть вам, як завжди, ключ, — сказала вона. — Як закінчите справу, перешлете його поштою назад. Як завжди.

— Зрозуміло.

На якийсь час запанувала спокійна тиша. У зачинену оранжерею не проникав жоден звук із зовнішнього світу. Метелик і далі незворушно спав.

— Ми не робимо нічого неправильного, — дивлячись Аомаме прямо в очі, сказала господиня.

Аомаме злегка прикусила губу. І кивнула.

— Розумію.

— Подивіться, що в цьому конверті, — сказала господиня.

Аомаме взяла зі стола конверт і розклала сім поляроїдних фотографій поряд з вишуканим порцеляновим чайничком. Наче зловісні ворожильні карти з картинками. На кожній з них було знято зблизька окремі частини голого тіла молодої жінки — спини, грудей, сідниць, стегон і навіть ступень. І тільки обличчя Аомаме не побачила. Всюди залишилися сліди насильства — синяки й рубці на шкірі. Певно, використовувався ремінь. Поряд з лобком видніла пляма начебто від придушеної сигарети. Аомаме мимохіть насупилася. Подібні фотографії вона вже бачила, але не такі страшні, як зараз.

— Ви вперше їх бачите? — спитала господиня. Аомаме мовчки кивнула.

— Загалом про цей випадок знаю, але фотографії бачу вперше.

— Це робота того чоловіка, — сказала стара пані. — У трьох місцях перелом кісток і глухота на одне вухо. Навряд чи жертва повністю одужає.

Голос господині став не гучнішим, а холоднішим і твердішим. Ніби злякавшись такої зміни, метелик на її плечі прокинувся і, розправивши крильця, спурхнув у повітря.

Господиня вела далі:

— Людину, здатну на такий вчинок, не можна залишати в спокої. У жодному разі.

Аомаме забрала фотографії і вклала в конверт.

— Ви не згодні?

— Згодна, — погодилася Аомаме.

— Ми правильно вчинили, — сказала господиня.

Вона підвелася зі стільця і, напевне, щоб заспокоїтися, піднесла лійку, що стояла поряд. Зовсім як витончену зброю. Її обличчя трохи зблідло. Очі вп'ялися в один куток оранжереї. Аомаме зиркнула туди ж, але нічого дивного там не помітила. Тільки кущик осоту.

— Дякую, що ви змогли прийти. Я вам дуже вдячна за роботу, — сказала господиня, все ще тримаючи в руці порожню лійку. На цьому, видно, зустріч кінчалася.

Аомаме також підвелася і взяла в руки сумку.

— Спасибі за чаювання.

— Я вам ще раз щиро дякую, — сказала господиня.

Аомаме ледь-ледь усміхнулася.

— Можете не турбуватися, — провадила вона далі. В її голосі знову вчувся колишній спокій. А в очах з'явилося тепле світло. Вона легенько взяла Аомаме за руку. — Бо ми вчинили правильно.

Аомаме кивнула. Як завжди, розмова скінчилася тими самими словами. «Можливо, господиня сама себе щоразу переконує, — подумала Аомаме. — Наче мантру або молитву повторює: «Можете не турбуватися. Бо ми вчинили правильно».

Впевнившись, що поблизу немає метеликів, Аомаме прочинила двері оранжереї і, вийшовши надвір, зачинила їх. Господиню залишила з лійкою в руці. Повітря надворі було прохолодне й свіже. Пахло деревами й газоном. Тут простягався реальний світ. Час знову почав плинути. Аомаме на повні груди вдихнула повітря цього реального світу.

Перед парадними дверима дому, сидячи на тому самому тиковому стільці, на неї чекав Тамару. Щоб передати їй ключ від поштової скриньки.

— Справу закінчили? — запитав він.