Все ясно - Фоер Джонатан Сафран

Дєд поїхав на бензозаправку, яку ми бачили, коли під'їжджали до готелю вчора вночі. Ми здійснили зупинку перед бензозаправкою. До віконця підійшов мужчина. Він був витонченим, а в його очах хлюпався бензин. «Так», — сказав мужчина. «Нам потрібен Трохимбрід», пояснив йому Дєд. «Ми таким не заправляємо», — відповів мужчина. «Це таке місце. Нам треба його знайти». Заправник обернувся до інших чоловіків, які зібралися біля канторки і запитав: «У нас тут є який-небудь трохимбрід?» Всі чоловіки познизували плечима і продовжили свої балачки. «Прошу вибачити, — сказав заправник, — але весь трохимбрід у нас уже скінчився». «Та нє, — вліз тут я, — це назва місцевості, яку ми шукаємо. Ми пробуємо знайти дівчину, яка врятувала он його діда від нацистів». З цим я показав на героя. «Шо-шо?» — перепитав заправник. «Прошу?» — перепитав герой. «Заткнися», — стукнув мене Дєд. «У нас є карта», — випалив я чоловікові. «Дай сюда карту», — звернувся я до героя, і той поліз у свій чемодан. «Семмі Дейвіс з'їв усі карти». «Це неможливо», — автоматично відказав я, хоча дуже добре розумів, шо це якраз дуже навіть можливо. «Тоді скажи йому декілька назв міст і сіл, може, йому хоч шось видаватиметься знайомим». Заправник просунув свою голову в машину. Герой сказав: «Ковель, Ківерці, Сокирці». «Колки», — доповнив Дєд. «Ага-ага, — підтримав їх заправник, — всі ці назви я чув». «А можете показати нам дорогу?» — поцікавився я. «Ну, звичайно, — пожвавішав заправник, — всі вони дуже недалеко. Кілометрів по тридцять, не більше. Вам просто треба буде їхати прямо на північ по шосе, а потім — наліво через фермерські поля». «Але про Трохимбрід ви не чули?» — «Ану повторіть». — «Трохимбрід…» — «Нє, але багато міст зараз мають інші назви». — «Шарабан, — повернувся я до героя, — згадай, як ше називали той населений пункт». — «Соф'ювка». «А про Соф'ювку не чули?» — запитав я заправника. «Нє-а, — сказав той, — але це вже звучить ближче до того, шо я колись чув. Тут кругом повно сіл. Може, навіть дев'ять чи й більше. Наближаючись до них, ви зможете запитати у місцевих, і вони вас легко поінформують про те, шо ви шукаєте». (Зрозумій, Джонатан, цей заправник зовсім погано

говорив по-українськи. Це тільки в моєму викладі для твоєї повісті він розмовляє виключно гладенько. Але якшо тобі це потрібно, я сфальсифікую його примітивні конструкції назад.) Заправник накинув карту тих місць, куди нам належало їхати, на клаптеві паперу, який Дєд дістав з бардачка, куди я, як буду мати машину своєї мрії, складатиму презервативи супервеликих розмірів. (Не ці прості кондоми з пухирцями, щоб від них дівка балділа, бо вона й так буде… ти ж розумієш, про шо я.)

Довгенько Дєд і заправник дебатували над картою. «Будь ласка», — герой взяв і простягнув заправнику пачку «Мальборо». «Шо він, блін, робить?» — спитав Дєд. «Шо він, блін, робить?» — спитав заправник. «Шо ти, блін, робиш», — спитав я героя. «Це, думаю, допоможе, — сказав він, — я прочитав у своєму путівнику, що цей сорт цигарок тут важко дістати і що краще взяти їх із собою кільканадцять пачок, аби роздавати в таких випадках як чайові». — «Шо за чайові?» — «Ну це щось, що ти даєш комусь за його допомогу». — «Почекай, тобі ж сказали, шо за поїздку ти будеш розплачуватися валютою, га?» — «Ну так, але це того не стосується, — уточнив герой, — чайові — це плата за дрібні послуги, от, наприклад, коли тобі показують напрямок або для парковщиків». — «Парковщиків?» — «Він не їсть м'яса», — повідомив Дєд заправникові. «Та ви шо?!» — «Парковщик — це той, хто знаходить місце для твого автомобіля». Америка на кожному кроці доводить, шо вона глибша, ніж я думав.

Було вже приблизно 7.10, коли ми рушили далі. Всього за декілька хвилин ми надибали на шосе. Мушу вам сказати, шо день був прекрасний, збагачений сонячним промінням. «Хіба ж не гарно?» — спитав я героя. «Що саме?» — «Ну, день. Я кажу, шо гарний день». Тоді він опустив скло, шо було цілком можливо, бо ж Семмі Дейвіс Молодший-Молодший спав, і висунув голову у вікно. «Так, — сказав герой, — день і справді прекрасний». Я запишався, шо все вийшло так добре, і сказав про це Дєду, а Дєд теж усміхнувся, шо я подумав, шо й він запишався. «Проінструктуй його про Одесу, — рекомендував Дєд, — розкажи йому, як там красиво». — «В Одесі, — сказав я, обертаючись до героя, — ше красивіше, ніж навіть тут. Ніколи ти нічого подібного ше не бачив». — «Радий про це чути», — сказав герой і розкрив свого щоденника. «Він дуже хоче почути про Одесу», — сазав я Дєду, оскільки бажав, шоби він теж полюбив героя. «Скажи йому, шо пісок на наших пляжах м'якший, ніж жіноче волосся, а вода така сама, як поцілунок всередині жіночого рота». — «Пісок у нас, як поцілунок жіночого рота». — «Скажи йому, — наполягав Дєд, — шо Одеса — це найліпше місце у світі, де можна завести любов і займатися сім'єю». Тут я переклав усе дослівно. «Одеса, — сказав я, — це найкраще місце у світі, де можна завести любов і займатися сім'єю». «А ви коли-небудь закохувалися?» — запитав мене герой, і це було таке дивне запитання, шо я відразу ж спитав його самого: — «А ти?» — «Не знаю», — сказав він. «От так і я», — відповів я. «Колись я майже закохався». — «Ага». — «Майже-майже, начебто вже дійсно покохав». — «Начебто?» -«Так, але щоб точно, то ніколи». — «Ага». — «Можливо, мені потрібно поїхати до Одеси, — знову сказав герой, — напевне, туди би було більше сенсу поїхати, ніж шукати Трохимбрід». Ми обидва засміялися. «Шо він там каже?» — запитав Дєд, я йому переклав, і він теж посміявся. Все це було дуже навіть гарно. «Покажи карту», — сказав Дєд. Він дивився на неї і їхав, так шо я, якшо чесно, знову засумнівався, шо він сліпий.