Все ясно - Фоер Джонатан Сафран

До того часу майже всі триста з лишком мешканців штетля зібралися навколо, щоб обговорити те, про що нічого не знали. Чим менше знали, тим затятіше сперечалися. Нічого нового у цьому немає. Місяць тому виникла така сама суперечка, про те, чи стане це корисним для дітей — завершилося все діркою від бублика. А ще два місяці до того затято й кумедно сперечалися про вживання латинського або кириличного шрифтів, а ще перед тим — про польську ідентичність, і ця розмова багатьох довела до сліз, декого — до сміху, і породила ще більше запитань. Тим часом, попереду вимальовувалися нові приводи до суперечок. Вічне питання всіх часів — від початку (хай коли б він настав) і до кінця. З праху і в прах?

«А МОЖЕ, — сказав Доброчесний Рабин ще голосніше, піднімаючи вище руки, — МИ НЕ ПОВИННІ ВИРІШУВАТИ ЦЮ СПРАВУ. А ЯКЩО МИ НЕ ЗАПОВНИМО СВІДОЦТВО ПРО СМЕРТЬ? ПОХОВАЄМО ТІЛО, ЯК ГОДИТЬСЯ, СПАЛИМО ВСЕ, ЩО ПРИБ'Є ДО БЕРЕГА, І ХАЙ ЖИТТЯ ТРИВАЄ ДАЛІ ПЕРЕД ЛИЦЕМ ЩЄЇСМЕРТІ?»

«Але ж нам потрібна якась ухвала», — здивувалася цукерниця Фройда Й.

«Не потрібна, якщо громада ухвалить без ухвали», — виправив Ісаак.

«Може, спробувати повідомити його дружину?» — тихо сказала жалібниця Шанда.

«А може, почати збирати всі ці речі?» — перепитав дантист Елієзар З.

У розпалі суперечки старші заледве почули голос юної Ханни, коли вона висунула голову з-під країв батькового молільного покрову.

«Я щось бачу».

«ЩО? — гукнув батько, втишуючи інших, — ЩО ТИ БАЧИШ, ДОЧКО?»

«Отам», — показала вона рукою на шумливу воду.

Посеред білих стрічок і пір'їн, в оточенні свічок та мокрих сірників, пішаків, креветок і шовкових серветок, що колихались у воді, як медузи, лежала дівчинка-немовля, ще окутана слизом і рожева, мов серцевина сливи.

Близнючки зникли під краями батькового балахону, немов привиди. Кінь на дні ріки, сповитий у саван перекинутого у воду нічного неба, назавжди заплющив обважнілі очі. Доісторична мураха в персні Янкеля, що пролежала нерухомо в медвяного кольору бурштині ще від часів, коли Ной прибив першу дошку, сіпнулася і сховала від сорому голову між своїх численних лапок.

Лотерея, рік 1791

Біцль Біцль Р. зумів підняти воза з дна ріки через кілька днів з допомогою кількох міцних чоловіків із сусідніх Колок, і в його ятери тоді, набилося риби більше, ніж будь-коли. Але розбираючи зітліле шмаття, вони не знайшли жодного натяку на тіло. З того часу впродовж наступних 150 років громада штетля влаштовувала щорічне змагання, під час якого охочі могли пошукати Трохима, хоча нагороду за таку знахідку було відмінено ще 1793 року — після того, як Менаша повідомив, що будь-яке тіло через два роки у воді починає розпадатися, а тому пошуки стануть не лише безплідними, але й можуть обернутися новими небезпечними знахідками чи, ще гірше, надто багато учасників стануть вимагати нагороди за знайдене — тож змагання стало чимось на зразок невеличкого фестивалю, на якому темпераментні пекарі з родини П. частували охочих неабиякими тістечками, а дівчатка одягалися, як малі близнючки у той доленосний день: у вовняні шнуровані бриджі та полотнині блузки з блакитними комірцями, схожими Ш метеликів. З найдальших куточків приходили чоловіки, і щоби пірнати за повними землі мішечками, що їх Королева Плаву кидатиме у Брід, — лише в одному було золото.

Дехто вірив, що Трохима вже ніколи не знайдуть, мовляв, вода за стільки часу нанесла достатньо мулу й надійно поховала його тіло. Такі розставляли наїдки на каменях обабіч берегів і поминали Трохима, примовляючи щось на кшталт:

«О; бідний Трохим, його не знав я добре, а знати б міг»

або

«Сумую за тобою, Трохиме. Тебе не знав, та сум із дум не йде»

або

«Спочинь, спочинь, Трохиме, з миром. І бережи наш млин».

Дехто вірив, що Трохима віз не притис і його винесло в море разом з усіма таємницями його життя, як пляшку з любовним посланням, котру молода пара романтиків, прогулюючись замріяно берегом, може знайти одного ранку. Можливо Трохима, чи бодай якусь його частину, викине хвилями десь на узбережжі Чорного моря чи у самому Ріо, а може, навіть донесе до острова Елліс.

Його могла б узяти в прийми якась смутна вдовиця: поставить йому найвигідніший стілець, щоранку подаватиме свіжу білизну, голитиме обличчя, доки на ньому зовсім не перестане рости волосся, щоночі вестиме до ліжка й шепотітиме всілякі милі нісенітниці у те, що залишилося від його вух, сміятиметься разом з ним, попиваючи вранці каву, плакатиме з ним, читаючи сентиментальні історії, м'яко натякатиме йому на своє бажання мати дітей, нудьгуватиме з ним, захворівши, відпише йому все в заповіті й думатиме про нього, коли помиратиме, знаючи, що він лише вигадка, а тому повірить у нього ще більше.