СІМ ВОРІТ - Захарченко Олена

"Амазонки", – сказав Антонич.

"Що?" – обернулася Лахудра, блиснувши переливчастою сукнею.

"Амазонки он жили", – він заглянув у кухлик свій, побачив, що кухлик порожній.

"Амазонки? – нахилилась до нього Лахудра і почухала йому носа своїм мундштуком. – А хто зрадив і загубив амазонок? Своя! Через чоловіка! О, і як правильно робили греки, що закривали їх у жіночій частині дому і не випускали звідти! О, які праві були середньовічні сеньйори, що бенкетували без жінок! Жінки – тільки для краси і здалеку. Не пускайте їх у свою душу. Вони знищать її! От у мене друзі тільки чоловіки".

"І вистачає?"

"Ще й як! Я вільна! Я не хочу заміж".

Антонич засміявся.

Прийшов офіціант із обличчям покійника і приніс великий кавник, який пахнув, одначе, карамеллю і сіном, дивний такий запах. Що вони там п'ють?

"Чуєш? – штрикнула мене Лахудра мундштуком. – Не пускай їх у свою душу! Не одружуйся, міняй їх часто… вони такі дурні і доступні… А душу відкривай тільки друзям. Ті ніколи не зрадять і ніколи ніде не подінуться. Будуть завше".

Я видер у неї з рук мундштук і розламав його.

Стало тихо-тихо. Нелюди дивились на мене з усіх боків – і чоловіки, і жінки, і дівчата, і музики, і офіціанти з білими обличчями.

"Його найкращого друга зарізали", – пояснив Іван Труш.

"Сочуствую, – потиснув мені руку Єсенін, – ето очєнь тяжело… Ви, навєрноє, теперь боітєсь смєрті?"

Я не встиг нічого відповісти, бо хтось сказав за мене:

"Ви же чіталі сказанія о ґільґамєше, Сєрґєй Алєксанровіч? Наш Алеґ – тєпєрь, как ґільґамєш, послє смєрті сваєґо друґа Енкіду".

"Да, я чітал, – сказав Єсенін і повернувся до Антонича. – А ви?"

Я переклав.

"Я – ні, – сказав Антонич. – Або вже забув".

Той, хто пояснював, сів до нас – міцний сивий чоловік в окулярах і картатому, цілком сучасному піджаку. Якщо вірити Трушу, то цей, виходить, теж шпигун, тільки підглядає за світом людей, видаючи себе за одного з них.

"Мене звати Кирило Мефодійович", – відрекомендувався мені, сідаючи, бо решта його, здається, і так знали. Лахудра сказала, що їй тре’ витерти очі, і зникла.

"Бачите, пане Антоничу, коли вірний побратим Гільгамеша помер, то цей герой ніяк не міг повірити в його смерть, а коли, нарешті, повірив, то злякався смерті". І спитав мене: "Ви теж боїтеся?"

Прийшов звідкись і починає мені казати, чого я боюсь. Я відповів:

"У нього вуха на другий день, після смерті, стали чорні…"

Всі замовкли і трохи так посиділи.

"Я вам допоможу, – встав Кирило Мефодійович. – Ходімо зі мною".

Я запитально глянув на Труша – можна довіряти цьому пану? Труш кивнув – нічого, мовляв, чувак свій, іди, не бійся.

І я пішов.

Кирило Мефодійович відкрив якісь дверцята у вхідному коридорчику, і ми почали спускатися сходами – вниз-вниз-вниз.

"Куди ви мене ведете? – спитав я картату спину. – В пекло?"

"Не нервуйте так, юначе, – лунко озвався він. – До пекла ви ще встигнете і без мене. А зараз ми просто знайдемо одного нелюда, який добре розбирається в житті і в смерті. От ви й запитаєте в нього все, що захочете!"

Ми пройшли підземеллям із дерев'яною стелею – то, напевне, була підлога тої самої кав'ярні, бо дуже вже дошки скрипіли і прогиналися – зверху ж ними ходили все мерці, герої або пам’ятники. За тим підземеллям знов були дверцята у вузенький цегляний коридор.

Зі стелі крапало. Під ногами хлюпало. Я спитав:

"Це каналізація?"

Він, не обертаючись, відповів:

"Ні. Це древні підземні ходи. Вони з’єднують між собою всі будинки у Львові. Просто ніхто цього не знає".

"А навіщо?"

"Навіщо? Не знаю. Така традиція, Ці ходи рились при закладці будь-якого будинку Львова, із самого початку міста. Від часів короля Данила".

"Досі не завалилися?"

"Не всі. Нелюди ними постійно користуються. Особливо вдень".

Я собі уявив, як удень, коли ти, наприклад, ідеш собі до університету на пари, і сонечко тобі світить, і голуби літають і клюють коржика, і туристи фотографуються на тлі статуї Діани – десь там у нетрях міста бродять нелюди по своїх нелюдських справах. Аж здригнувся.

З мокрого ходу ми заходили до підвалів якихось будинків, з підвалів – до тунелів. У підвалах пахло котами, в тунелях – по-різному. Часом нам зустрічались якісь нелюди, деякі підсвічували собі ліхтариками, деякі пробирались потемки, перед деякими йшов слуга і ніс гасову лампу або чадний смолоскип, із якого крапало.