Село не люди - Дашвар Люко

— По руках! — кивнув Залусківський. — Ходімте… Самі пересвідчитеся, що охорона на копі була.

— А що з охоронцем?

— Геть обгорів.

До Романової хати дійшли — шанівці розступилися. — Іване, а кого ти привів? — гукнув хтось. — Мо' лікаря?

— Якого лікаря! — кинув Залусківський з прикрістю. — Йому вже тільки священик допоможе!

— Це священик? — здивувалася Тамарка.

— Це не ваше діло, — обірвав запитання Залусківський. І чоловікові:

— Проходьте, Анатолію Петровичу.

Шанівці роти пороззявляли і за Залусківським у хату заглядають. І дівчата — тихо, тихо, через поріг… Забилися у куток.

Роман лежав на тому самому ліжку, де кілька днів до того дожидався останньої путі його син Сашко. Вогкими простирадлами накритий геть увесь. Марля на обличчі — червона від крові. І три круглі дірки в ній прорізані — для очей і рота. У хаті — затхлий запах гнилизни, перемішаної з травами та ліками.

Роман не рухався, не стогнав, не жалівся на біль. Без тями тихо помирав, і здавалося, хоч на шкірі полум'я і згасло, а всередині продовжує тихо тліти, випалюючи все живе до останку.

Залусківський кашлянув. Баби обернулися, а від Раїси не відходять.

— Так, баби. Вийдіть, повітрям мені подихайте! І всім скажіть — хай повиходять.

У хаті лишилися Залусківський із Анатолієм Петровичем, Раїса та дівчата у кутку. Залусківський знову кашлянув.

— Ми тебе, Раю, не затримаємо. — І до чоловіка: — От, Анатолію Петровичу. Дивіться самі. Охоронець геть обгорілий. І Залусківський простягнув руку до простирадла, яким Роман був укритий.

— Не треба, — перелякався страховик. — Бачу, бачу… Ходімо вже.

Раїса голову підвела:

— А ти, Іване, оце на екскурсію людину привів чи що? — прошепотіла гірко.

— А от я зараз людину проведу, Рая, повернуся і ми з тобою побалакаємо, — Залусківський їй.

— А це з тобою хто?

— Це? Спеціаліст, — відповів Залусківський і повів страховика на повітря.

— Н-да… — після паморочливого запаху в хаті страховик хапнув повітря, похитав головою. І пішли десь.

А дівчата все в кутку стояли. Уже й баби сто разів — з хати, в хату. Уже й Залусківський чоловіка провів, повернувся, гримів щось на шанівців під хатою, а дівчата все не могли з місця зрушити. Нарешті Залусківський знову зайшов до хати, хазяйським оком навкруги зиркнув і постановив:

— Усі виходьте. У нас із Раїсою розмова є. — І Раїсі: — Давай, Раю, на кухні побалакаємо, бо тут… — на Романа кивнув, — не можу. Серце не витримує.

Раїса покірно до кухні потюпала, а Залусківський далі веде:

— Хай біля Романа хтось лишиться… От, приміром, Ничипориха.

Катерина ступила з кутка: — І я… Можна і я лишуся?

— О! Катерина тут, — здивувався Залусківський.

— Можна я лишуся? — вона голови не підіймає, а Людка в бік штрикає: мовляв, зовсім здуріла!

— Ну, допоможи бабі, — дозволив Залусківський, і за мить біля чорного й мовчазного Романа лишилися тільки Ничипориха і Катерина. Баба на дівча глянула. Головою захитала:

— Ой, доню, як же тебе злі язики споганили. Онде зовсім із тіла зійшла, худа стала. Одні очі блищать та коса крутиться.

— То нічо' — Катерина прошепотіла. Біля ліжка стала, очей від Романа не відводить. Баба Ничипориха все чисто розгадала б, та хіба до того.

Одним оком на Романа зирить, а вуха у бік кухні — мов ті локатори. Ох і цікаво ж знати, що там Залусківський Раїсі каже! «Точно, хоче допомогти похорон організувати, — подумала Ничипориха. — От би й мені допоміг колись…»

Цікавість погнала бабу під двері кухні. Катерина озирнулася… Нікого. Тільки вона і Роман… Ступила ближче.

Ничипоришині локатори пропустили всього кілька фраз. Залусківський сказав:

— Оце зі мною спеціаліст був, то й теє… сказав… Ви мені тепер за копу должні… Не вберіг Роман копи.

Раїса на нього очі підвела:

— Нема у нас нічо'… Хочеш, мене бери в раби…

— У вас поле є, — Залусківський обережно. — Тобі тепер, Раю, воно зовсім не у пригоді. Давай так. Я ваше поле забираю. Ну, теє… за копу.

От тут і Ничипориха підключилася. Біля дверей причаїлася. — …А я Романів похорон на себе візьму, — продовжує Залусківський. — Не хвилюйся ні за що. Усе буде, ну, теє… як слід.

— Хай так, — Раїса шепоче.

Залусківський їй папірець підсуває:

— Тоді підпиши. Щоб усе по закону.

Ничипориха головою захитала. «Золота ж людина цей Ванька Залусківський!» — подумала. І — тихцем від кухні до кімнати. Уже зайти намірилася.