Село не люди - Дашвар Люко

— Я цього не переживу… — прошепотів.

Пішов. Одного хотів: швидше дістатися дому, пригорнутися до Жанночки, обцілувати її смачне тіло, а краще б — хай вона…

До квартири доплентався. Дзвонив, дзвонив… Ключами відімкнув. Темно. Тихо. Ані звуку. Ані шурхоту найменшого.

Навпомацки увійшов. Світло увімкнув. Дверцята порожньої шафи, де ще вранці красувалася блакитна, як мрія, шуба, рипнули. На порожніх полицях — сліди термінової евакуації залишків Крупчиної колекції. І записка на столі:

Люблю. До міліції звертатися не раджу. Життя одне. Проживи його щедро.

Навіки твоя Жанна.

Крупка зім'яв записку, запхнув у рота і проковтнув.

Аж коли у горлі застряг клубок, допіру тоді зрозумів, що зробив. Скрутився на дивані, мов цуценя, і тихенько заплакав.

Розділ 6

До ясного ранку Катерина блукала вулицями столиці. Мопсик то біг поруч, то на руки просився. — Чудний ти мій! — синіми од морозу руками Катерина притискала собача до себе. — От і не одна я… До села б добратися…

На ранок опинилася біля мосту через Дніпро. Стала. Чи на лівий берег іти? Чи в інший бік?

А позаду хтось — човг, човг. Озирнулася — маля рочків шести-семи. Розхристане, брудне.

— Дай поїсти! — криконуло хоробро.

— Нема в мене…

— Дай хоч собаку погладити…

— Гладь…

Маля до Катерини підбігло. Носом шморгає. Ручку до мопсика простягнуло. Мопсик зосередився, але не пручається. Дозволяє.

— Ти чого так рано містом швендяєш? — маля питає.

— А ти хто? — Катя йому. — Дівча чи хлопчик?

— Я? Вітька! Яке я тобі дівча! — образилося маля. Як штурхоне Катерину ліктем у бік!

— Ти чого? — Катерина йому. Мопсик вишкірився.

— А не обзивайся! — і маля пішло геть.

— Стій! Чуєш? — гукає Катерина. Маля зупинилося.

— Не знаєш, як із міста вибратися?

— То ти теж безпритульна? — маля глянуло на Катерину з розумінням. — А пішли до нас! Ми не які-небудь, не каналізаційні… У нас своя хата! У нас тепло… Тільки їсти нема чого.

— Куди це?

Маля ще раз підтерло носа й пішло. Катерина за ним. Міст обійшли, на гору трохи подерлися. Серед голих дерев — землянка.

Влізли. Справжня піч-буржуйка посередині гуде, тепло…

Як же тепло! Замість меблів — ящики. На земляній підлозі — щось плетене, певно, колись килимом звалося. І люди… Троє хлопчаків одних із Катериною літ. Дівка, здорова, як кобила. І баба стара. Зовсім стара. Без зубів.

— Тебе, сученя, тільки по їжу й посилати! — вилаялася кобила. — Кого привів?

— Хай погріється, чуєш, Славко?! — тупонуло ногою в розірваній кросівці маля. — Кидати чи що?

— Гроші маєш? — підступилася до Катерини Славка. Катерина очі відвела:

— Ні…

— А що маєш?

Катерина рюкзака з плечей скинула.

— Беріть… Мої й згодиться.

Маля першим рюкзак розграбувало. Серед барвистих Жанноччиних уборів знайшло вовняного светра.

— Моє, моє…

Навіть беззуба баба ворухнулася.

— Дайте й мені хоч щось…

Бабі дали прозорого шалика з орґанзи.

Славка виборола більшу частину Жанноччиного вбрання.

Щось на себе напхала, решту згорнула в хустку, підвелася:

— Піду… Може, харчів принесу…

А хлопці все сиділи, як колоди.

— А чого це вони? — спитала Катерина малого Вітьку.

— Хімікатів наїлися… Півночі блювали, а тепер заклякли і сидять, як дурні. Хоч би подохли!

— Нащо таке кажеш? — перелякалася Катерина.

— Жопа від них болить, — признався малий Вітько.

— Б'ють?

Маля зиркнуло на Катерину — так дорослі на дітей дивляться.

— Бабою гидують, Славка не дається, а мене скрутять і шоркають по черзі… — зітхнув. — Ти звідки така вилізла? — Із Шанівки… Оце б мені до села добратися…

Вітька всміхнувся, погладив мопсика:

— Мо', й доберешся… Подаруй мені своє собача.

— Не можу, — відповіла Катерина.

Близько полудня до землянки припленталася п'яна Славка. Кинула на ящик пакет із харчами. Постановила:

— Сьогодні нову нагодуємо, а завтра хай працює.

До Катерини повернулася:

— Тебе як?

— Катя…

— А я Ярослава. Славкою можеш звати.

— Та не затримаюся я… Дякую, що відігріли. Йти мені треба…

— То йди, — гикнула Славка і завалилася біля буржуйки. Голову підвела: — Тільки спробуй мені харч собаці віддати… Уб'ю!