Все ясно - Фоер Джонатан Сафран

Але годинник-пам'ятник почав символізувати не лише силу та витривалість, а найперше, добру удачу. Врешті-решт, саме щасливий випадок допоміг чоловіку з Колок виловити в річці мішечок із золотом на Трохимів День, а потім привів його до Брід у ту ж саму ніч, коли її покинув Янкель. Випадок спрямував йому в голову зубчатку, випадок залишив колесо там і він же спричинився до співпадіння Сафранової смерті та народження його третьої дитини. З віддалених штетлів приходили чоловіки та жінки й терли пам'ятнику ніс на щастя; робили це з таким завзяттям, що вже за місяць витерли метал аж до плоті — довелося покривати бронзою знову. До нього приносили дітей — завжди опівдні, коли тіні від пам'ятника не було жодної — це вберігало їх від блискавки, вроків та випадкових бандитських куль. Старі приходили до нього розповідати свої таємниці, сподіваючись, що він буде розчулений, пожаліє їх і дасть їм прожити ще по кілька років. Неодружені жінки цілували його в губи, прохаючи про своє майбутнє кохання; було так багато поцілунків, що губи пам'ятника скоро запалися і стали роздавати пусті поцілунки — їх також довелося вкривати бронзою вдруге. Приходило так багато прохачів, котрі цілували пам'ятник у різні частини його тіла для звершення своїх бажань, що статую змушені були наново вкривати бронзою щомісяця. Він став таким собі мінливим богом, котрого щоразу знищували й відновлювали його вірні, котрого знищувала й відновлювала їхня віра.

З кожним новим покриттям бронзою його розміри дещо змінювалися. З часом його руки, котрі спершу були опущені вздовж тіла, піднялися високо над головою. Біцепси, котрі спершу виглядали хворобливими і слабкими, поступово набрали ваги й сили. Його лице полірувало так багато рук стількох прохачів, а потім так багато рук так багато разів його відновлювало, що риси обличчя змінилися до невпізнанності й пам'ятник уже не нагадував того бога, кому молилися найперші вірні. З кожним новим ремонтом майстри надавали обличчю пам'ятника схожість із його сьогочасними нащадками — така собі зворотна спадковість. (Тобто коли мій дід думав, що подорослішав і став подібний на свого пра-пра-прадіда, то насправді пра-пра-прадід став подібним на нього. Останнє поновлення перетворило пам'ятник на подобу його самого.) Ті ж, хто молилися, все менше й менше вірили в бога, створюваного їхніми руками, а, натомість, більше й більше вірили в саму віру. Незаміжні жінки цілували випуклі губи Годинника, проте не були вірними своєму богові, а думали лише про поцілунок: цілували самі себе. А коли перед пам'ятником падали на коліна перед своїм одруженням чоловіки, то й ці вірили у сам жест стояння на колінах, але аж ніяк не в коліна бога і, тим більше, не у свої власні. Отож, мій молодий дідусь став на коліна — прекрасна ланка в досконало однаковому ланцюгу — це сталося майже через сто п'ятдесят років після того, як його пра-пра-прабабуся Брід побачила у своєму вікні освітленого блискавкою чоловіка з Колок. Лівою рукою він витягнув з кишеньки трусики-хустусики й витер піт із брів і з верхньої губи.

Пра-пра-прадіду, — зітхнув він, — не дай мені зненавидіти того, ким я стану.

Коли відчув, що може продовжувати, — цю церемонію, це пообіддя, подальше своє життя — то підвівся і його знову зустріли підбадьорливі вигуки чоловіків штетля.

• Ура! Йде молодий!
• Йодль-додль!
• До синагоги швидше!

По вулицях вони несли його на плечах. З вікон звисали довгі стяги білих покривал, і вся бруківка також була білою — якби тільки хто знав — від муки. Попереду продовжували витинати скрипалі, того часу вони грали швидкі народні мелодії, котрі чоловіки в унісон їм підхоплювали:

• Бідль бідль бідль бідль боп
• бідль боп…

Через те, що мій дід та його наречена були Приземленими, церемонія в синагозі була вельми короткою. Читання семи благословень здійснив Рабин-Сама-Невинність, а мій дід у потрібний момент підняв вуаль з обличчя своєї нареченої — вона, до речі, встигла звабливо підморгнути молодому, поки Рабин відвернувся до ковчега — і розбив кришталевий, хоч насправді таки скляний, келих, кинувши його під ноги.

***

17 листопада 1997

Дорогий Джонатан,

Уф-ф! Я відчуваю, шо повинен тебе багато про шо сповістити. Багатообіцяючий початок, чи не так? Ну добре вже, я почну з менш жорсткої теми, тобто з мого письменництва. Я не можу зрозуміти, ти задоволений моєю останньою частиною чи ні? Не просікаю, до якої міри вона тебе розчулила. Я радий, шо тебе розвеселив вигаданий мною епізод про те, шо я силою наказав тобі випити каву, аж поки я не побачу своє обличчя на дні чашки, а ти сказав, шо чашка ж глиняна. Я взагалі вважаю себе дуже прикольним, хоча, наприклад, Ігорчик вважає, шо я жартую рідко. Звичайно ж, мої інші вигадки теж супер, правда? Питаю, бо ти у своєму листі про них зовсім не згадуєш. А, ну так, я звичайно, печу раків з приводу доданої мною частини, яка стосується твого нерозуміння істинного сенсу слова «стріляти». Я забрав її, так же, як і своє нахабство в інших частинах. Ну ти ж знаєш, навіть Альфу інколи важко жартувати. Я також намагався тебе менше непокоїти в різних описаних ситуаціях, як ти і радив. Але це було суперважко, бо ти дійсно неспокійний. Може, тобі треба якісь таблетки поприймати?