Мати все - Дашвар Люко

— Чаю… Попийте хоч чаю, Іветто Андріївно, — до кабінету зазирнула Рита, побачила вже вдягнену лікарку.

Іветта погодилася непевним кивком. Узяла в одну руку чашку з чаєм, другою набрала номер мобільного.

— Ангеліна? Що там у нас?

— Усе по-вашому, — почула бурчання няньки. — Вони, мабуть, ваші думки читають. Сидять по кутках, як ті таргани перед газовою атакою.

Іветта здивовано вигнула брову.

— Що, і не їли?..

— І чи спали… — бовкнула нянька.

Ну ясна річ: Рая не заснула. Дивне нічне знайомство змінило плани, заштовхало до рожевої клітки, всадило на ліжко поряд із кумедним столиком на коліщатках. Вона так і не поїла перед раптовою втечею. Ну не напихатися ж ковбасою, коли душа ридає і рветься? Але тепер, коли та душа невідомо з якого дива сміялася і співала, дівчина сиділа біля бутербродів і булок із холодним чаєм і геть не чула смачного запаху їжі. Дивилася в одну точку — нічого не бачила. Стіни розступилися. Темна вітальня. Вона простягає руку і…

Рая поклала на коліна розгорнуту долоню. Опустила очі. Ось. Цю руку вона простягнула й відчула його тепло.

Здригнулася. Приклала долоню до грудей, ніби намагалася зрозуміти, що відчув хлопець. Задихнулася. Який же гарний… Підскочила так рвучко — столик ледь встояв. Полізла під простирадло. Ось! Тут фотографія Платона. Глянула тільки — очі в сльози. У цій кімнаті нестрашно. Нестрашно! Тут можна просидіти ціле життя, бо він… Він поряд, за стіною! Він так близько, що можна полоскотати його своєю думкою, а якщо дуже захотіти, то посеред ночі пробратися до його кімнати, щоб подивитися, як спить чи… поцілувати його руку.

До самого ранку знову і знову перебирала нічні події. «Що ж тепер буде? — тривожилася. — Хоч би пані не розсердилася та не передумала. Ще зашле мене назад до мамки… Хоч би не розсердилася! Усе робитиму! Усе! Тільки би не розсердилася!»

0 сьомій ранку, коли Іветта ще тільки віддавала няньці накази, Рая сховала Платонове фото, пішла до ванної кімнати. Пізніше ніколи не вставала, а ночі без сну при п'яній мамці — ще та новина.

— Десь тут є якесь біде… — бровки серйозно насупила.

Унітаз упізнала. Душова кабінка на їхній літній душ за хатою схожа. Те саме: місця сісти нема, вода зі шланга. Ванна така смішна, із підлокітниками, як у крісла. І ще унітаз із фонтанчиком. Хіба тут до туалету по двоє ходять? А де біде?

Та Бог із ним. До дзеркала перед умивальником стала. Ох, яка ж пані добра! Дозволила косу не різати. От і Платон уночі сказав, що коса… — нікуди від того Платона. Светрики в шафі перебрала, згадала, що хотіла Платонові в зеленому показатися. Рожеві портьєри відсунула, ранок запустила… А він стояв перед очима — уночі при місячному сяйві й шкіра його здавалася такою теплою, що хотілося торкнутися, щоб зігрітися. Поїсти наважилася, бо скрутило всередині — знову Платон. А що, як із рота тхнутиме — як тоді до Платона заговорити?

Зовсім заплуталася. Холодного чаю напилася, сіла перед столиком на ліжку й застигла. Такою її й застала Ангеліна, коли о десятій обережно зазирнула до кімнати, щоб перевірити Платонову ляльку. Після нічної пригоди милосердя до малої в няньчиному серці не залишилося. «Ох, ще ту болячку хазяйка привезла! — думала. — Якесь воно непевне…»

— Отакої! Та ти й не лягала? — здивувалася.

— Лягала, — прошепотіло дівча.

— Ой, дівко, не бреши, — роздратувалася нянька. — І ліжко не розібране, і сама онде не роздягалася. Як приїхала в цих джинсах і кофтині, так і досі в них.

— Лягала…

— Лягала вона… А чого тоді підхопилася?

— Звикла…

— Он воно як. А Іветта Андріївна наказала, щоби відпочила гарно, виспалася, бо ж сьогодні Новий рік, до ранку за вікнами феєрверки. Як на війні.

— Добре… — покірно.

Нянька до столика.

— І не їла?

Рая голову опустила: геть вона цій няньці не подобається. Ангеліна тарілками дзенькнула, на дівча зиркнула прискіпливо. Чого це мала надулася? Не до смаку чи просто соромиться? «Га що це я, їй-богу! — отямилася. — Чого ніс не у свої справи пхаю? Суд вершу, ніби я і є Господь. Не моє це діло — дівці докоряти! Мені — аби наїлася, напилася й у кімнаті сиділа, як І а колода, поки Іветта не повернеться».

— Зараз сніданок принесу, — якомога спокійніше.

— Можна, допоможу? — тихо спитала Рая. — Я вмію вареники ліпити. І борщ без м'яса варити, щоби був, як із м'ясом.

І на сповідь не ходи — одним словом з Ангеліни злобу вигнала. Борщ? Нянька затримала подих, щоб не розридатися перед дівчиною, брови звела — ох, мабуть, наїлося мале горя, аж поперек горлянки стоїть. Усміхнулася щиро. До Раї підсіла, обійняла.